«Хто захворів горами, вже ніколи не вилікується»

Віталій Чинчик працює заступником директора департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин, але має серйозне захоплення. Він неодноразово піднімався на найвищі вершини Кавказу, зокрема двічі – на Ельбрус (5642 м). А сходження на найвищу вершину Паміру пік Леніна (7134 м) присвятив 600-річчю Чернівців.
Гори манили Віталія ще з дитинства. Він перечитав усі пригодницькі романи Джека Лондона, Жуля Верна, Луї Буссенара. Захоплювався мужністю головних героїв. Уявляв себе то золотошукачем на далекій Півночі, то приборкувачем левів у спекотній Африці. До пригод спонукала також історія Хотина, де народився. Фортеця була улюбленим місцем ігор. Ще хлопчиком облазив її вздовж і впоперек. Прихопивши з дому лопату, намагався відшукати легендарні скарби та підземні ходи. Траплялося, викопував козацькі люльки та шаблі, гарматні ядра. Вперше в Карпати пішов зі старшим братом.
"У гори йдуть не ногами, а головою"
– Стоячи під скелею, думав, що ніколи не вилізу туди, – пригадує Віталій. – І хоча збив до крові руки та ноги, відчув велику радість. Пізніше усвідомив, що в горах думка повинна працювати швидше, ніж будь-де. Це нагадує гру в шахи, коли продумуєш всі комбінації наперед, бо інакше можеш програти. Навчаючись в університеті, я облазив з чернівецькими альпіністами всі найвищі вершини Карпат – Говерлу, Чорногору. Деякий час служив в армії на Уралі, отож була можливість піднятися і на Уральські гори. Після повернення з армії разом із групою чернівецьких альпіністів уперше поїхав на Кавказ. Путівка в спортивний табір тоді коштувала 40 карбованців. Отож гроші на поїздку можна було наскладати зі стипендії. На Кавказі ми піднімалися на вершини різної складності. Та найбільшою нашою перемогою став Ельбрус, який підкорили двічі.
– Що найважче при сходженні на вершину?
– Починаючи з трьох тисяч метрів у багатьох альпіністів з’являється гірська хвороба. У кожного вона виявляється по-своєму. Хтось веселішає – починає сміятися без причини, хтось сумнішає – ледь не плаче, дехто панікує, когось може нудити… Є чудові альпіністи-скелелази, які не можуть піднятися на Ельбрус, де висота – 5642 метри. Хоча я впевнений: на 90 відсотків твій стан залежить від вольових рис – наскільки ти можеш перемогти себе. Здається, все – стомився до смерті, далі не ступиш жодного кроку. Та коли візьмеш себе в руки, ніби з’являється друге дихання. І ти знову йдеш вперед, дивуючись, звідки взялися сили. А ще потрібно постійно думати. Кажуть, що в горах ходять не ногами, а головою. І це правда. Весь час треба прораховувати всі варіанти та навколишню обстановку. Якщо йти "просто так", можна не повернутися.
"Внизу немає
такої дружби"
– Чому ж тоді, незважаючи на небезпеку, вас так тягне в гори?
– Гори – це навіть не захопленя, а можна сказати, діагноз. Хто "захворів" ними, вже ніколи не зможе вилікуватися. У мене був десятирічний період, коли я не ходив. Закрутився – робота, сім’я. Але була сильна ностальгія – мені не вистачало вершин, особливих відчуттів. Нарешті я не витримав, зібрав своїх колег-альпіністів, і ми знову почали мандрувати. Це особлива атмосфера, де ти залежиш від людей, які поруч із тобою, а вони – від тебе. Внизу немає такої дружби. Там людину можна побачити буквально за день-два – чого вона вартує, наскільки надійна. У нашій повсякденності багато лицемірства, фальші, зради. А в горах все це сповзає з тебе, наче шкаралупа. Там неможливо бути несправжнім, бо це одразу ж видно. До нашої групи входять різні люди – бізнесмени, податківці, спортсмени, чиновники. Ми дружимо між собою. Маємо друзів у багатьох країнах колишнього Союзу. Якось нам доводилося шукати знайомих альпіністів з Прибалтики. На жаль, вони загинули. Не можна сказати, що нам не страшно. Звичайно, страшно. Але це не означає, що в тебе тремтять ноги та руки. Це внутрішній страх, який нашіптує тобі про обережність, змушує думати, концентрувати увагу, мобілізує.
– Було особливе напруження, коли піднімалися на найвищу вершину Паміру?
– Я все життя мріяв піднятися туди. І цього літа моя мрія здійснилася. На висоті 6,5 тисячі метрів звіявся такий сильний вітер, що
буквально відривав від землі, проходив наскрізь. І це при мінус 28 градусів. У пухових рукавицях відмерзали руки, а в спеціальних термочоботах – ноги. Крупинки снігу залітали навіть крізь гірськолижні окуляри, наче голки, кололи очі. Така погода тривала майже три години, а було враження, що цілу вічність. Відстань вимірювалася не кілометрами, а кроками. Чим вище, тим важче вони давалися. Розріджене повітря не дає змоги швидко рухатися. Робиш п’ять-вісім кроків і зупиняєшся, щоби вдихнути повітря. Відстань, яку на землі проходиш за 20 хвилин, у горах на висоті – не менше як за три години. Один кілограм вантажу збільшується майже у 50 разів. Розмовляти між собою практично неможливо. Важко так, що не передати словами. Рятують думки про близьких людей, які десь там далеко чекають на тебе. А коли піднялися на вершину – вразила тиша, якої досі ще ніколи не чув. Ніби на землі лише ти, гори і безкінечна сніжна пустеля. Спершу було моторошно, а потім відчув невимовну радість, що піднявся сюди, переміг себе, свій страх. Ми розгорнули на піку Леніна прапор Чернівців. Пізніше розписалися всі на ньому і здали до музею. До речі, коли ми піднімалися вгору, ледь не потрапили під лавину, яка йшла прямо на нас. На щастя, вона пройшла повз нас. І ми зрозуміли, що це добрий знак – можна йти далі. Хоча дуже багато альпіністів гине під лавинами. Нещодавно загинуло два сірійці. Їхньою могилою став льодовик, а замість хреста забита альпіністська лопата. Хоча доводилося бачити і дерев’яні хрести. Тому так радісно спускатися вниз – до людей. Найбільше хочеться гарячого чаю. Зняти важкі черевики, рюкзак, куртку – це справжня насолода.
– Для підняття на гірські вершини потрібне спеціальне спорядження?
– Альпінізм – не лише небезпечне, а й надзвичайно дороге задоволення. І чим вища вершина – тим дорожче піднятися на неї. Карпати, звичайно, не вимагають великих затрат. Сюди можна йти у звичайному одязі та взутті, спати у звичайному наметі. Кавказ вимагає професійнішого підходу. А Памір – виключно професійного. Без спонсорів тут не обійтися. Потрібні кошти на переліт та екіпірування. Альпіністські термочоботи коштують три тисячі гривень. Кігті, які чіпляють до чобіт, щоби йти по льоду, – від 500 до двох тисяч гривень. Обов’язково треба одягати шерстяну термобілизну, а це ще півтори тисячі, та термошкарпетки. Хороший комплект пухового верхнього одягу коштує до тисячі-півтори доларів. На висоті дуже сильні ультрафіолетові промені, тому без окулярів можна осліпнути. Обов’язково – пуховий спальник. Ще треба взяти льодоруб, палиці, лопату, мотузку… Із харчів – обов’язково сало, цибулю, часник, консерви, чай. Якщо підрахувати все, то виходить фантастична сума. Півквартири треба продати, щоби піднятися на вершину. На щастя, виручає альпіністське братство. Необхідні речі збираєш по всіх знайомих: у кого – чоботи чи шапку, в кого – костюм чи окуляри. Іноземцям їхній вантаж перевозили та переносили місцеві мешканці, а ми змушені були тягати все на собі, бо не могли платити. Рюкзак важить десь 30 кілограмів.
– На які вершини мрієте ще піднятися?
– На землі є ще багато вершин, на які я би хотів піднятися. Наприклад, на найгарнішу вершину світу, яка знаходиться у Південній Америці. Чи на Кіліманджаро в Африці.
Надія БУДНА