«Мені щастило на добрих людей»

Двері кореспондентові "МБ" відчиняє мама Маріани Домніка Василівна, усміхається, кричить: "Маріано, до тебе гості!" У вузький коридор виїжджає на візку молода симпатична жінка, запрошує до кімнати. Не замовкає телефон. "Це мої друзі з товариства інвалідів-спинальників "Мрія", – каже Маріана, дивлячись на визначник номера. – Вони щодня телефонують мені, розповідають про свої проблеми. Це досить веселі та життєрадісні люди, які намагаються жити нормальним життям". До кімнати забігає одинадцятирічний Юра, обнімає та цілує Маріану. "Моя мама – найкраща у світі, я її дуже люблю, – зізнається хлопчик. – Вона допомагає мені робити уроки. Ми разом ходимо у парк, коли гарна погода, на піцу. Я її везу на візку. Навчаюся у 5-Б класі школи №18, що біля нашого будинку. Маю дванадцять балів з фізкультури і співів. Посів перше місце в області з вільної боротьби, отримав медаль. Тепер можу захищати маму. Ніколи її не покину, завжди буду з нею".
Маріана витягує кілька альбомів, показує фото зовсім маленького Юри. Поруч із ними – усміхнений батько хлопчика, який згодом покинув дружину і сина заради здорової жінки. Від пережитого Маріана зовсім перестала ходити. Відтоді її ногами став інвалідний візок.
– Добре, що Юра здоровий, бігає, займається спортом. Бо я інвалід дитинства – до семи років зовсім не ходила, – розповідає Маріана. – Батьки виносили мене надвір, садили на лавку, і я дивилася, як граються та бігають діти. Але мене ніхто ніколи не ображав, і я ніколи не почувалася інвалідом. З подругами дитинства – Мусею та Наталею – дружу й досі. Минулого року на день народження вони подарували мені комп’ютер. На добрих людей мені завжди щастило. Батьки дуже хотіли, щоби я нічим не відрізнялася від здорових дітей, за що я їм безмежно вдячна. Після складної операції я у вісім років разом з іншими дітьми пішла до першого класу школи №18. Наш клас був дуже дружним. Недавно святкували 20-річчя випуску, то до мене додому завітали всі мої однокласниці. Моїм класним керівником був Троян Єремічук. І досі не забуває про мене – передає вітання, намагається у всьому допомогти.
До кімнати заходить Домніка Василівна, слухає нашу розмову, витирає сльози. "Я все життя працювала кухарем, – каже, зітхаючи. – Була вагітна Маріаною – ще сім місяців не виповнилося, як підняла важку каструлю. Стало зле, швидка доставила у пологовий будинок. Донька випала з мене на зацементовану підлогу, коли везли коридором до залу. Дитину довго тримали в лікарні, казали, що помре. Але, слава Богу, Маріана вижила. Лікарі встановили діагноз "дитячий церебральний параліч", який зняли тільки через …30 років. Сказали, що цієї хвороби ніколи в доньки не було, а просто неправильно зрісся перелом. Проте той діагноз дуже їй нашкодив. Лікарі категорично заборонили Маріані народжувати, лякали, що дитина теж буде хворою на ДЦП, радили зробити аборт. Я ж переконувала лікарів, що в Маріани немає церебрального паралічу і дитина народиться здоровою. Скільки сліз пролила – не виміряти. Зрештою, всі просто махнули на нас рукою, мовляв, робіть собі, що хочете. Отож я, можна сказати, відвоювала внука у медиків. І хлопчик народився здоровим. Уся наша родина почувалася щасливою. Дід на радощах три дні всіх сусідів поїв самогоном, хвалився, що має внука.
– З батьком Юри я познайомилася, коли працювала в лазні, – пригадує Маріана. – Мені тоді було 27 років. Коли завагітніла, твердо вирішила: буду народжувати. Всі дев’ять місяців довелося боротися з лікарями. Вони і лякали мене, і погрожували, і сварили. Але я дуже хотіла дитину, бо це був мій єдиний шанс не залишитися самотньою. Останні місяці пролежала в лікарні, не піднімаючись з ліжка. Мені зробили кесарів розтин. З народженням Юри я повірила в себе, у свої можливості. Йому, напевно, передалося те, що я не змогла здійснити. Він дуже жвавий хлопчик – бігає, стрибає, всім цікавиться – технікою, кораблями. Бабуся відвела Юру в гурток з вільної боротьби, тепер тішиться, що його хвалить тренер. Я теж беру участь у спартакіадах для людей з обмеженими можливостями.
– Донька ніколи не показувала, що в неї щось болить, не скаржилася, – каже Домніка Василівна. – Навпаки, там, де вона, – завжди весело, сміх і жарти. Ще змалку Маріана дуже любила читати. І тепер біля неї – багато книжок і газет. Я дуже щаслива, що в доньки є син. Вона вистраждала його своїм життям.
– Юра – моя найбільша радість і перемога, – сказала наприкінці розмови Маріана.
Надія БУДНА