Із Юлею (ім’я з етичних міркувань змінено) кореспондент "МБ" зустрілася в її трикімнатній квартирі в одному з нових престижних будинків покращеного планування. Двері відчинила молода вродлива жінка, запросила увійти. Квартира – справжні хороми – понад 120 квадратних метрів. Білосніжні меблі в спальні та начинена сучасною технікою величезна кухня. Та молода господиня, почавши говорити, заплакала.
– Оце все, – розвела руками, – я проміняла на кохання. Комусь мої страждання можуть видатися смішними. Мовляв, живе в таких розкошах, тому лізуть у голову дурниці. Але у цій квартирі я почуваюся страшенно самотньою. Тут немає любові, тут не чути дитячого сміху. Ми з чоловіком належимо до так званої "золотої" молоді. Наші батьки займають досить високе становище у суспільстві. Саме вони нас одружили, але справжньої сім’ї не вийшло.
Юля дістає альбом, показує фото, де вона усміхнена – в обіймах юнака.
– Це – Антон, – каже, витираючи сльози. – Ми зустрічалися з ним майже чотири роки. У нас було так багато спільного. Ми вирішили, що завжди будемо разом. Говорили про все на світі: як будемо жити, скільки у нас буде дітей. Здавалося, ніхто не зможе нас розлучити. Але це зробили мої батьки. Вони влаштували мені скандал. Антон запропонував мені вийти за нього заміж, незважаючи на заборону батьків, але я не могла наважитися. На дні народження батька мене познайомили з моїм теперішнім чоловіком. Він дарував мені дуже дорогі подарунки, батьки обіцяли "золоті гори" – весільну подорож, квартиру, машину. І я зламалася. У нас було дуже велике і багате весілля. Ми поїхали у весільну подорож на Кіпр, нам купили квартиру і машину. Але це не принесло щастя. Чоловік продовжує ходити нічними клубами і ресторанами, має коханок. А я просиджую вечори на самоті. Збайдужіла до всього".
– А з Антоном не хочеш зустрітися, поговорити?– запитую.
– Після мого весілля Антон виїхав із Чернівців, – тихо відповідає. – Він одружився, має сина. Напевно, я теж поїду з Чернівців. Уже почала шукати роботу в Києві.
– Не шкода буде залишати це все? – запитую.
– А що залишати? – дивується Юля. – Без любові – це лише стіни. Я й хотіла зустрітися з вами, щоби попередити інших: не можна почуття обмінювати на багатство.
Ми зателефонували мамі Юлі, але розуміння не знайшли.
– Вона сама не знає, чого хоче! – кричала розлючена жінка у телефонну слухавку. – Якби не мала де жити і за що купити їсти, по-іншому би заговорила. Що міг дати їй той хлопець, крім бідності? Та вона не хоче цього розуміти. Я теж виходила заміж за тата Юлі, бо так хотіли мої батьки. І прожила з ним 25 років. Вона теж
звикне.
Надія БУДНА

Коментар психолога
Альона ГОЛОВІНА, практикуючий психолог-психотерапевт:
– Впродовж віків у багатьох народів, особливо з патріархальним устроєм життя, саме так створювалися сім’ї. Основний аргумент: батьки краще знають, що потрібно молодому поколінню. Тому самі обирали невістку чи зятя, спираючись на статус їхньої родини, прибутки, місце в суспільстві тощо. Найчастіше "зводять" дітей батьки, які самі не могли щось змінити в своєму житті, обрати супутника життя, змінити свою долю. За цим може приховуватися навіть своєрідна помста за власне нещасливе життя чи негативний досвід батьківства. Тому з такою енергійністю та впертістю деякі батьки намагаються обрати "щасливу долю" для своїх дітей. Здебільшого їхні діти не чинять опору, не протестують. Але ж ніхто, крім самої людини, не може знати, що для неї краще, а що гірше. Тим більше, коли йдеться про вибір коханої чи коханого, з яким хочемо поєднати своє життя. А вибір, який роблять за дітей батьки чи родичі, має багато шансів бути хибним, без любові, лише "вимушеним обов’язком" існувати разом. Дуже часто такі шлюби завершуються розлученням. Хоча трапляються і винятки.