Щоранку Ярослав Іванович, помолившись, прямує до своєї майстерні, яка вже не один десяток літ є його творчою домівкою. Господар мовчки розкладає своє інструментарне начиння, молиться і бере до рук чистий кружень сухого дерева.
До спілки художників вступав тричі
– Ярославе Івановичу, як ви прийшли до цього мистецтва?
– Змалку любив малювати, а коли пішов до школи, то й поготів: уроки малювання були для мене найулюбленішими. Після школи здав документи в училище прикладного мистецтва. Вчився разом з Олександром Рябоконем, Михайлом Гацом, Олександром Стельмашенком, які пізніше стали талановитими і відомими художниками.
Після вступу нас завели в музей при училищі, і там я вперше побачив вироби з дерева. Особливо вразила монументально-декоративна ваза Савченка висотою півтора метра. Тоді дав собі слово, що буду різьбярем. Однак сталося це не скоро. З четвертого курсу мене призвали до армії, де впродовж трьох років малював різні агітки у військовому клубі. Повернувшись, закінчив училище. У Чернівцях при обласній організації Спілки художників України відкрили декоративно-прикладний цех. Майстерні розташовувалися на вулиці Руській, 13. Я потрапив туди – виготовляли сувеніри, готували експонати для виставок. На першу з них – 1969 року, присвячену 100-річчю з дня народження Лесі Українки, – виготовив альбом "Ятрань". Це була композиція зі шкіряною обкладинкою і металічною накладкою.
– Що за історія пов’язана з вашим вступом до спілки художників?
– До спілки я вступав тричі. Перший раз 1972 року. Не прийняли. Причому без будь-яких пояснень, – продовжує Ярослав Іванович. – Через сім років ситуація повторилася, хоча на той час за спиною була участь у 16 республіканських і трьох всесоюзних виставках. Щастя усміхнулося лише 1985 року. Спочатку прийняли тут, потім це рішення пролонгували у Києві і Москві, а в квитку стояв запис "Член Спілки художників СРСР". До речі, тоді хтось написав анонімного листа, мовляв, Пасічанський представляє на виставки не свої роботи. Це був, звичайно, наклеп.
– Як зробити справжній шедевр, а не лакований ширвжиток?
– Будь-який виріб розпочинається з рельєфу, конфігурації й композиційного рішення. Виточую виріб у два прийоми: обточив грубо кружок й залишив його "відпочивати" у теплому приміщенні. Це тому, що дерево всихається на три-п’ять міліметрів, а потім вже виточую начисто. Такий виріб стоятиме сотню років. Ще один важливий компонент у різьбярстві – гра тіней, це як у живописі гра кольорів. До цих секретів дійшов сам. Такої різьби, як у гуцулів, немає ніде в світі.
Найкращий матеріал – з дикої грушки
– Був якось у Косові на базарі, дивився на виставлені сувеніри й не міг стримати обурення, – розповідає пан Ярослав. – Виготовлені зі склеєних горіхових і черешневих дощок, не відшліфованих. Це халтура. Щоби виготовити справжній виріб, потрібен час. Я ж використовую заготовки з грушки-дички діаметром не менше 30 сантиметрів. Таких грубих дерев у Карпатах немає. Дека для скрипки, наприклад, виготовляється на яворовій основі, з грушки чи громової смереки – остання обов’язково має рости в густому лісі.
– У багатьох своїх виробах ви використовуєте національні символи.
– Так, скажімо, тризуб. Колись, ще хлопчаками, ми гралися в лісі чи шукали гриби, й неодноразово зустрічали на деревах викарбувані тризуби. Дорослі відганяли нас, бо боялися, що хтось може донести у відповідні органи, буцімто ми їх викарбували, а за таке родину могли вислати до Сибіру. Це залишилося в пам’яті, а значить і на моїх виробах. Зрештою, це символ нашої нації, яка ніколи й нікому не корилася.
Василь ГРИНЮК

ДОВІДКА
Ярослав Пасічанський народився 5 жовтня 1944 року.
Лауреат літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича.
Твори художника зберігаються в десяти музеях, а також у Папи Римського у Ватикані (різьблена скринька, виготовлена 2000 року), в приватних колекціях Австрії, Англії, Німеччини, Канади, Австралії, Ізраїлю.
Широко використовує в різьбі українську національну символіку, орнаменталістику, досягає їхнього органічного поєднання з фактурою дерева.