Худенький невисокого зросту дідусь зустрічає нас на подвір’ї Карапчівського лісництва, що в Глибоцькому районі. Олександр Йорш (так звати чоловіка) ходить швидко і впевнено, що відразу видає колишнього військового. Він – колишній командир секретної військової нафтобази, яка розташовувалася в тутешньому лісі, підполковник у відставці. Відслуживши в армії 30 років, з яких 18 – на командних посадах, він так і залишився проживати у будинку, який колись належав військовому містечку і в якому раніше мешкали підлеглі Олександра Трохимовича.
У хаті – ні води,
ні телевізора
Помешкання Йорша – на другому поверсі. Стіни квартири вкриті цвіллю, повітря застояне, на стелі велика почорніла пляма: протікає дах. Та найгірше, що в кімнаті холодно. У будинку немає води. Немає телевізора зате є чимала бібліотека і стоси газет. Як каже господар, газети й журнали купує тоді, коли навідується до райцентру чи Чернівців. А така нагода випадає нечасто, бо пенсіонер утримує підсобне господарство: бичка, овець, двох свиней, курей та індиків. Сам косить траву на сіно, сам носить воду і готує корм для живності. Має й понад гектар земельного паю, але вигода з нього невелика. Скажімо, цього року картопля в дідуся не вродила, не зібрав навіть те, що посадив. Тому довелося бульбу докуповувати. А все інше в господаря є, навіть овочеві закрутки – сам вміє їх робити. Біда лише, що здоров’я підводить: Олександр Трохимович витримав п’ять складних операцій. Донедавна ще мав вдома допомогу від дружини, але два місяці тому жінка занедужала і старший син забрав її до себе до Санкт-Петербурга. Бо тут нікому за матір’ю доглядати, навіть стаціонарного телефона немає, господар користується мобілкою, однак через горбисту місцевість зв’язок не завжди є. Крім того, коли надворі похолодає, у квартирі Олександра Трохимовича – до семи градусів тепла. Дідусь спить у невеличкій кімнатці, гріючи кімнату пічкою. Дрова носить з лісу, як і воду з лісового джерела, яке знаходиться за 150 метрів від будинку.
Житла добивається
з 1989 року
– Міг давно жити в Чернівцях, але був надто законослухняним, все дбав про службу, бо вважав, що держава мене не забуде, – зітхає Олександр Трохимович. – Натомість живу в халабуді, а мою законну квартиру продали чиновники в погонах, а другого житла не дають, хоча й суд на моєму боці. Звичайно, я можу дожити віку і в цьому будинку, але хочу добитися справедливості: моя військова професія така, що мусив служити в лісах, то невже за 30 років служби не заслужив на краще життя?
А злигоднів Йорш зазнав змалку, бо народився в бідній селянській сім’ї, в якій виховувалося восьмеро дітей. А під час війни семирічний Сашко став свідком того, як фашисти вщент спалили його село – залишилися лише один будинок, що був під черепицею, й кузня. Після школи вступив до військового училища. Далі Ленінградський військовий округ, Узбекистан, Чехословаччина, Україна. З 1983 року – на Буковині. Тринадцять років тому базу розформували, техніку забрали, військове містечко залишили без елементарних умов. Олександр Трохимович пішов працювати в місцевий колгосп інженером з цивільної оборони й водночас заправником сільськогосподарської техніки.
– Зважаючи на умови служби, мав можливість обирати місце для проживання, коли вийду на пенсію, я обрав Чернівці, – продовжує Йорш. – 1989 року звернувся до облвиконкому, справу передали до Чернівецької міськради (квартирою опікувався Першотравневий міськвиконком). Чотирикімнатну квартиру виділили 1991 року. Ордер видавали у військовій КЕЧ. Однак документи не дали: вчепилися, що старший син вчиться у Ленінградському політехнічному інституті і тут не живе. Але хіба він не заслуговує на житло як молодий спеціаліст? Одне слово, "кинули" мене з квартирою: пізніше я довідався, що потрібно було дати за неї хабара. Потім виділяли трикімнатну квартиру на вулиці Руській, але всього 37 квадратів на п’ять осіб: я, дружина, два сини й дочка. Звісно, відмовився. Обіцяли виділити хату пізніше, однак безрезультатно. Потім Кучма видав указ, згідно з яким офіцери, які прослужили 25 і більше років і яким на перше січня 2001 року виповнилося 60 і більше років, повинні отримати квартири позачергово. Але міськрада повідомила, що я не маю права на позачергове житло, а лише за чергою. Два роки тому звернувся до райсуду. Він позов мій задовольнив, а пізніше і апеляційний суд. Суд зобов’язав Першотравневу райраду внести мене до відповідного списку, й виділити житло не пізніше першого липня 2007 року. Але цього не сталося. З Міністерства оборони мені відповіли, що я не один такий пільговик. Коли ж попросив у райраді назвати конкретні прізвища, там відмовилися. Звертався і в ОДА, але теж без позитиву. Залишається хіба що написати у Міжнародний суд, однак навряд чи доживу до розгляду скарги. Нині живу з наймолодшим сином, який їздить на заробітки в Росію, додому навідується раз чи два в рік, неодружений, бо куди приведе наречену?
Ось так і живе самотиною дідусь у холодній і запустілій хаті, добре, що іноді заходять до нього сусіди, аби чимось підсобити чи розрадити.
"МБ" буде стежити за розвитком цієї ситуації і готовий опублікувати позицію тих, хто мав би сприяти у виділенні житла колишньому військовику, який 30 років віддав службі.
Василь ГРИНЮК
