Стартовий капітал заробив у боях без правил

Валерій Галан під чужим прізвищем виборював на чемпіонатах Європи медалі для Чехословаччини за часів, коли карате офіційно було заборонено в СРСР. Навчався карате в Японії. Пізніше успішно виступав у боях без правил і на зароблений там капітал започаткував у рідних Чернівцях свій бізнес. Реалізував декілька успішних бізнес-проектів – туристичні комплекси "Легенда Карпат" та "Мигове" відомі далеко за межами Буковини. Проте його стихією залишається карате. До нього, як до знаного майстра з цього виду спорту, досі за уроками приїжджають не лише з України, а й з багатьох сусідніх держав.
В Японії мав по два тренування щодня
– Навколо вашої особи чимало чуток. Зокрема кажуть, що ви вивчали ази карате в якомусь монастирі.
– Цим видом спорту почав займатися у Владивостоці (у корейських моряків) – під час навчання в середньому мореходному училищі у Находці. Пізніше потрапив до Японії, і, переписуючись з одного корабля на інший, що стояли там на ремонті, впродовж дев’яти місяців брав уроки у двох місцевих майстрів – з джіу-джитсу та карате. Отже, виходило по два тренування щодня. Спершу розплачувався пайком, який видавали на кораблі. Потім вони тренували мене безкоштовно – їм потрібний був високий спаринг-партнер, а тамтешні бійці були переважно невисокого зросту. Після такої школи, повернувшись до Владивостока, я вже міг на рівні боротися зі своїми колишніми вчителями. Багато чого мені дало й знайомство з настоятелем буддійського храму з Бурятії. З ним ми не лише працювали над технікою, а й пізнавали секрети біоенергетики.
– Ви мали змогу застосовувати набуті навички у змаганнях чи карате тоді було заборонено в СРСР?
– Це сталося 1981 року. До того я встиг позмагатися на першостях Приморського краю та СРСР, на яких посідав призові місця. Тоді ж виконав норматив майстра спорту з боротьби самбо. А щодо карате, то після його заборони я ще частіше брав участь у
різноманітних змаганнях.
– Як так вийшло?
– Річ у тому, що я служив сім років у спецпідрозділі глибинної розвідки, інструктором з рукопашного бою та начальником фізпідготовки розвідувального батальйону. Дислокувалися у різних країнах, у тому числі в ЧССР. Там я краще пізнав саме спортивний напрямок карате. З нами працювали двоє інструкторів, які до 1961 року були в Китаї. У них було чого навчитися! І мені, напевно, непогано це вдавалося, що підтвердилося успішними виступами у різноманітних турнірах. Під чужим прізвищем я декілька років поспіль представляв Чехословаччину на чемпіонатах Європи, якось навіть став переможцем в індивідуальному заліку і ще три рази – призером.
– Ви запам’ятали своє чеське прізвище?
– Я виступав під прізвищем свого учня – Знаменечека, який зараз є президентом федерації шотокан-карате Чехії (напрямок GKI).
– А на рахунок Галана встигли записати якісь міжнародні успіхи?
– Найбільше досягнення – індивідуальне "срібло" на чемпіонаті світу.
"Іспит на пояс
коштує 5-10 гривень
і його неможливо скласти "на шару"
– Незадовго до розвалу Союзу карате у нас знову стало легальним…
– 1989 року в підмосковних Ватутинках зібрали понад 300 інструкторів з усього Союзу, яким належало пройти атестацію, аби отримати дозвіл працювати тренерами з карате. Успішно склали іспити тоді лише десь 30 інструкторів, у тому числі сім чернівчан та один одесит, яких готував я. Після цього мені запропонували очолити всесоюзну федерацію карате. Але, щоби не ділити портфелі у шотокані (який ділиться на багато напрямків), ми взяли собі напрямок цунамі. Коли Союз розвалився, нашу федерацію було перейменовано в міжнародну. Хоча й до того до неї входили представники Болгарії та Чехії.
– Які функції та повноваження має ваша федерація?
– Окрім організації зборів та змагань, ми також приймаємо іспити на різні пояси. Японцям, звичайно, це не подобається. Вони заснували в себе міжнародні федерації різних напрямків і збирають по світу гроші. Наприклад, іспит на пояс у них коштує 100 доларів. Плюс членські внески тощо. Але чому ми повинні їм платити, якщо можна самостійно готувати своїх спортсменів і атестувати їх. Хіба дзюдоїстів у всьому світі тренують лише японці чи футболістів – лише англійці? У нас іспит на пояс коштує 5-10 гривень і його неможливо скласти "на шару". Японці ж роздають пояси практично всім, хто платить, аби не втрачати гроші.
– Правда, що колись ви брали участь у боях без правил?
– Так сталося, що після служби в армії у мене не було ні квартири, ні грошей, аби стати на ноги. Тож довелося виступати на так званих тоталізаторах. До речі, зараз у боях без правил існує багато заборон (не можна, скажімо, відривати вуха суперникові чи тицяти йому пальцями в очі). Тоді таких обмежень не було. Я провів 107 боїв, з яких 103 виграв. На цьому заробив гроші, за які й започаткував у Чернівцях свій бізнес.
– У чому полягав секрет ваших успіхів у боях без правил?
– Моїм основним козирем була всебічна підготовка. Володіючи технікою карате, самбо та джіу-джитсу дай-то-рю (в перекладі – "боротьба павука з мухою"), я легко пристосовувався до різних ситуацій на рингу. На відстані я працював як каратист, а коли суперник йшов у ближній бій, застосовував прийоми самбо та джіу-джитсу. Непогані знання біоенергетики дозволяли мені, як кажуть, використовувати силу природи.
"Дали прізвисько "Костолом" – за жорстку манеру ведення бою"
– У такого атлета, напевно, чимало прихильниць…
– Свого часу мені дали прізвисько "Костолом" – за надзвичайно жорстку манеру ведення бою. Тому більшість жінок мене просто сахалися (сміється – авт.).
– А як ви познайомилися зі своєю майбутньою дружиною?
– Ми з нею жили по сусідству і вчилися в одній школі – 38-ій, лише в різних класах (вона молодша на чотири роки). Коли я поїхав на навчання, Оля була ще маленькою. Заново знайомилися після мого повернення з Афганістану, де я відбув півтора року строкової служби.
– Це було кохання з другого погляду?
– Напевно.
– Вона вас не сахалася?
– Це було 1980-го року, тоді я ще не мав прізвиська "Костолом" (сміється – авт.). Через рік ми одружилися.
– А як дружина ставилася до вашої участі у небезпечних боях без правил?
– Вона майже нічого про це не знала. Казав, що їду судити або що везу команду на змагання. Бувало, приїжджав побитий чи в гіпсі, тоді доводилося викручуватися – мовляв, травмувався на тренуванні. Іншого виходу не було. До речі, я, будучи тренером, брав участь в боях, лише без призів та титулів. Наприклад, за три роки роботи з національною командою України я всіх збірників пропускав через себе.
– У сім’ї ви теж такий жорсткий, як у спорті?
– Якщо в залі я жорсткий, значить треба десь компенсувати це ніжністю. Тому в сім’ї намагаюся бути якомога м’якішим. Хоча дружині з донькою я іноді здаюся надто сухим. Гадаю, це через те, що східна філософія, яку я сповідую, та наша традиційна культура – зовсім різні речі.
– Донька теж займалася карате?
– І карате, й іншими видами спорту. Я на неї не тиснув, дозволив обирати самій. Тепер вона живе у Києві, де вийшла заміж. Навчається в так званому "інституті Поплавського" на менеджера косметологічної індустрії. І паралельно працює офіс-менеджером у великій косметологічній фірмі. А зять – керуючий рестораном "Фортеця "Гетьман".
– Чи часто доводилося застосовувати свою бійцівську майстерність на вулиці?
– Досить часто. Але це не означає, що я б’юся. У 90 випадках зі ста справа не доходить до рукоприкладства. Є такий вислів: карате і насильство – несумісні. Карате – це, по-перше, перемога розумом. Іноді доводиться підключати й фізичну силу. Я можу стерпіти криве слово на свою адресу, але ніколи не залишаюся осторонь, якщо когось ображають.
– Як би ви охарактеризували Галана-бізнесмена?
– Бізнесмен з мене поганий. У нас треба бути хитрим лисом, вміти обходити закони, ладнати з чиновниками, давати хабарі. Це все не в’яжеться з моїм характером – я надто прямолінійний. Через те я свого часу весь свій бізнес роздав родичам і знайомим. А сам виступав консультантом.
– Очолювана вами федерація не залишається осторонь суспільного життя?
– У силу своїх можливостей намагаємося брати активну участь у розбудові незалежної України. Щоправда, ентузіазм потрохи вичерпується. Раніше ми чого тільки не робили – "зайців" в тролейбусах ловили, займалися забезпеченням охорони під час концертів, дахи ремонтували, пенсіонерам допомагали тощо. З часом дедалі більше переконуюся, що владі такі, як ми, не потрібні.
– Чому ви залишили політичну арену?
– Розчарувався в політиці ще більше, ніж у бізнесі, бо там більше бруду. Тому й повернувся у бізнес. Увесь наш бізнес – український національний продукт. І це моя філософія в бізнесі. Туризм і послуги, які ми надаємо, це суто українське, цим ми піднімаємо імідж України, пропагуємо свою культуру, традиції, історію. І головне – робимо так, щоби нам не було соромно, що ми – українці. Я автор проекту "Гетьмани України". Ми з однодумцями поставили собі за мету побудувати 16 національних мистецьких центрів під кожного з
гетьманів. Зараз таких центрів два – у Києві та Миговому.
Георгій МАЗУРАШУ