У цирку "Андре", який нещодавно гостював у Чернівцях, кореспондентові "МБ" вдалося поспілкуватися з керівником колективу гімнастів "Flying to the star", що з англійської перекладається як "Ті, що летять до зірок", Ігорем БАБАКОМ.
– У команді шестеро осіб, – каже Ігор. – Але до Чернівців приїхало п’ятеро: Катерина Шаруєва, Олег Абрамчук, Ігор Валерко, Єгор Кириков і я. Моя дружина Катерина працює з канатом, а ми з хлопцями на турніках і батуті. Обрали таку екстремальну професію тому, що мали екстремальні навики. Особисто я з шести років займаюся спортивною гімнастикою. А бажання працювати акробатом у цирку виникло вже з віком. Щоби набути досвіду, потрібно багато працювати, необхідно бачити, як розвивається світове мистецтво. І, звичайно, відчувати фінансову підтримку.
Колектив "Flying to the star" – номінант багатьох міжнародних конкурсів.
Для того, щоби бути запрошеними на такі конкурси, необхідно витримати жорстку конкуренцію і, найголовніше, – мати високий художній та професійний рівень.
– Чи відчуваєте страх під час ризикованих трюків? – запитую.
– Це – серйозна професія, і каверзи трапляються часто. Страх відчуваємо постійно. Адже, знаєте, як кажуть: "Не боїться тільки дурень". Просто цей страх потрібно щодня переборювати. Гімнастові не можна розслаблятися.
– Дуже стомлюєтеся після виступів?
– Більше стомлюємося емоційно, ніж фізично. Насправді ж в Україні неважко працювати – виступаємо всього два-три дні на тиждень. Зате за кордоном доводиться давати два-три шоу на добу і так цілий тиждень, лише день – на відпочинок. Крутишся, як білка в колесі, все заплановано заздалегідь, чіткий ритм, жодних запізнень, перенесень. Ось тоді й згадуєш, що таке справжня втома.
– Як відбуваються тренування?
– Тренуватися бажано щодня, щоб не втратити форму. Тренування включає розминку, підкачку, повторення трюків. І, звичайно, потрібно не зупинятися на досягнутому, постійно вивчати щось нове. Адже якщо зупинитися на тому, що вже вмієш, можна деградувати і втратити навіть набуте. На тренування витрачаємо в середньому годину-півтори. Буває, що й півгодини досить. Все залежить від того, яку ставимо мету.
– Чи дотримуєтеся спеціального режиму?
– Звичайно. З віком потрібно контролювати свою вагу, тому бажано, наприклад, не їсти на ніч. Щоправда, у нас немає таких серйозних обмежень, як у спорті високих досягнень.
– У вас шалений ритм життя, постійні гастролі.
– Звичайно, дуже хочеться зупинитися на одному місці, відпочити. Але це бажання зникає впродовж тижня-двох. Розумієте, це в нас у крові – прагнення постійних змін, новизни. Ми наче живемо таким циганським життям. Мої батьки були завжди проти моєї професії. Вони й зараз за те, щоб я осів вдома, зайнявся чимось "стабільнішим", не таким небезпечним. Проте поки що не бачу для себе іншої сфери діяльності.
– І все ж таки гімнастика – не довговічна професія...
– Чесно кажучи, хочеться якнайдовше цим займатися. Постійні виступи, тренування тримають у відмінній фізичній формі, у необхідному ритмі життя. Можна, звичайно, у майбутньому працювати тренером. Але зараз це не дуже актуально. Потрібно все розпочинати з нуля. Найкращі спортсмени виїхали за кордон. Необхідно набирати маленьких дітей, вчити їх, та й тренерська зарплата себе не виправдовує. На жаль, в Україні катастрофічне становище у сфері спортивної гімнастики.
Леся ТОКАРЮК
