«Ляльки, як люди, мають характер»

Із 75 прожитих років 55 Сергій Єфремов присвятив лялькам і створив казкову країну для дітей.

У своїй професії Сергій Єфремов завжди був першим: перший український професійний режисер лялькового театру, перший народний артист України серед лялькарів, перший президент Міжнародного союзу діячів театрів ляльок. Він створив Київський муніципальний академічний театр ляльок, у якому понад 30 років працює головним режисером. Один із засновників і викладачів кафедри театру ляльок у Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого. А починалося все із Чернівців, де Сергій Єфремов прожив 15 років. Тут він створив свої перші лялькові театри в школі та міській бібліотеці. Нині відомий лялькар повернувся у місто свого дитинства, щоб поставити виставу "Принцеса на горошині" за казкою Андерсена.

Ми зустрілися із Сергієм Івановичем у ляльковому театрі перед репетицією. На столі перед ним сидів симпатичний король, а на сцені височів справжній замок. "Я поставив 186 лялькових вистав не лише в Україні, а й за кордоном: у Польщі та Франції. Їх подивилися мільйони глядачів, – запевнив режисер. – Так склалося, що у нас із дружиною немає своїх дітей. Але я не засмучуюся, бо на мої вистави до театру приходить до 200 дітей. І всі вони – мої. У казці Андерсена "Снігова Королева" є такі рядки: "Якщо не будете дітьми, то не потрапите в царство небесне". Бо дитяча душа – найчистіша. І ми допомагаємо нашим глядачам зберегти в собі дитину".

"Ще в дитинстві обрав для себе професію"

– Мені здається, що ляльок я люблю відтоді, як себе пам’ятаю. Моєю улюбленою іграшкою в дитинстві був ганчір’яний заєць, з яким ніколи не розлучався, навіть спав із ним, – сміється пан Сергій. – У мене збереглося фото, на якому я тримаю в руках свого зайця. Але я так забруднив ляльку, що мама спалила її. Для мене це була справжня трагедія. Після війни ми з мамою переїхали з Ташкента до Чернівців, де в особняку на вулиці Ломоносова, 14, мешкала моя тітка. Мені тоді було сім років. Я часто відвідував кінотеатр імені Зої Космодем’янської, у якому перед сеансами відбувалися концерти та конкурси. Жінка-педагог запропонувала мені займатися в дитячому ляльковому гуртку, показала ляльок – і я одразу в них закохався. Вони рухалися, наче живі, з ними можна було робити справжні дива! І вже тоді я обрав для себе професію.

Прийшовши додому, сказав мамі: "Я хочу бути режисером лялькового театру". "А якщо в тебе не вийде?" – завагалася мама. "Тоді артистом або працівником сцени. Все одно ким – тільки би працювати у ляльковому театрі", – наполягав я.

Сергій у п’ятому класі організував ляльковий театр у своїй школі №26. "Тоді тут навчалися лише хлопчики, тому всі дуже дивувалися, – пригадує Сергій Іванович. – Ми поставили першу виставу "Колобок", для якої я сам написав сценарій і зробив ляльок. Коли мене приймали в комсомол, то запитували не про політичних діячів, а про шкільний ляльковий театр (сміється, – авт.). Але мені хотілося стати справжнім лялькарем. Однак тоді жоден навчальний заклад у Союзі професійно не готував лялькарів і лише у Празькій академії був факультет театру ляльок. Я вступив до Чернівецького культурно-професійного технікуму, який закінчив із відзнакою. Під час навчання створив у дитячій бібліотеці на Соборній площі ляльковий театр, у якому грали школярі з усього міста. Місцевий столяр виготовив для нас сцену та завісу. Я був і режисером, і артистом, і ляльки-петрушки сам робив. Тоді в Чернівцях ще не було лялькового театру, тому в нас завжди були аншлаги".

"На практику їздив до Сергія Образцова"

Після закінчення технікуму Сергій поїхав до Києва з рекомендаційним листом комісії з відбору талановитої молоді, але на першому іспиті провалився. Однак не здався: писав листи у лялькові театри з проханням взяти його учнем. "Відгукнувся директор Львівського театру, і 1956 року я поїхав туди, – пригадує лялькар. – Мене взяли актором, але я продовжував мріяти про режисуру. І через рік вступив до Харківського театрального інституту. В приймальній комісії одразу сказав: "Якщо після закінчення вузу мені не дозволять працювати в ляльковому театрі, то я краще не вступатиму". Моя одержимість їм дуже сподобалася. Мені пообі­цяли: "Працюватимеш там, де захочеш". Вчитися було цікаво. На практику я їздив до знаменитого Сергія Образцова в Москву. Вісім років пропрацював режисером Донецького лялькового театру. Потім відкрив новий театр ляльок у Хмельницькому. Але мені хотілося чогось більшого. Тож я поїхав в Одесу, де був старий ляльковий театр зі своїми традиціями. Але і там надовго не затримався. Через два роки мене переманили до Києва і запропонували створити ще один театр ляльок. Я одразу ж погодився. І ось вже 30 років працюю тут головним режисером. Щороку робимо дві-три нові постановки".

"А як це – постійно жити в країні казок?" – цікавлюся. "Завжди почуваюся тут молодим і щасливим, – сміється лялькар. – У цій країні діти вчаться бути добрими, нікого не ображати, дружити, любити. Ляльки – як люди: кожна – неповторна, має свій характер. Мені подобається в залі не дитячий сміх, а співчуття та співпереживання. Дуже люблю казки з ліричним початком і трагічними нотками. Були вистави, на яких панувала така дзвінка тиша, що здавалося, ніби в залі нікого немає. Траплялося, що діти плакали, скажімо, коли помирала Білосніжка, а гноми співали сумну пісеньку. Дуже важливо зберегти всі лялькові театри. Інакше може зникнути ця країна казок".
Надія БУДНА