У поціновувачів сучасної української літератури ім’я письменника Юрія Винничука асоціюється із численними містифікаціями, Львовом та скандалами. Колеги по перу заздрять його "плодючості", читачі з нетерпінням очікують кожної наступної книжки. А Юрій Винничук не припиняє дивувати. Ось і новий роман "Танго смерті", щойно побачивши світ, отримав чимало позитивних відгуків. Деякі критики навіть назвали його найкращим романом останніх років. Нещодавно твір отримав премію "Книга року ВВС-2012".
Про сучасний і минулий Львів, його жителів, а також про конкуренцію в літературі спілкуємось із письменником, укладачем численних антологій, публіцистом і перекладачем Юрієм Винничуком.
"У Німеччині щороку видають дві-три тисячі романів.
У нас – може, півсотні"
– Наприкінці минулого року відбувся ваш спільний тур Україною з Андрієм Курковим, який також написав роман про Львів "Львівська гастроль Джимі Хендрікса". Задоволені цією співпрацею? Відчуваєте конкуренцію?
– Ми з Андрієм друзі. Пишемо в різних стилях. Яка тут конкуренція? В Україні взагалі не може бути жодної конкуренції за такого жалюгідного стану нашої літератури. У Німеччині щороку видають дві-три тисячі романів. У нас – може, півсотні. З ким конкурувати?
– Якщо скласти разом назви розділів "Танго смерті", то отримуємо 1A2B3C4D5E6F7G… і далі за алфавітом. Цей код має для роману певне значення?
– Це не єдиний код, але якщо я їх усі розшифрую, читачеві буде не настільки цікаво. У романі є приховані цитати, згадано персонажів творів інших письменників.
– У романі практично немає детального опису еротичних сцен, звичних для ваших текстів… Чим це зумовлено?
– Детального опису еротичних сцен немає у більшості моїх книжок. Вони є лише в "Мальві Ланді" та "Весняних іграх". Але там це описано більше пародійно і з гумором. У "Танго..." я вважав це зайвим, хоча дещо там все ж таки є.
– У творі з’являється поет Богдан-Ігор Антонич, а точніше згадка про його похорон. Цей автор є досить популярним серед української інтелігенції. Чим, на вашу думку, зумовлений такий інтерес саме до цього автора?
– Антонич – це не тільки великий поет, а ще й символ. Однак я лише згадав у романі про нього, точніше про його похорон, щоб була присутня якась історична реалія. Проте про певний особливий інтерес до Антонича говорити ще рано, його читає обмежене коло людей.
– Читаючи "Танго смерті", насолоджуючись соковитою українською мовою, здається, ніби розглядаєш фото старовинного Львова. Настільки детальні й реалістичні описи! Звідки черпали натхнення?
– Працюючи над краєзнавчими книжками про Львів, я перечитав безліч спогадів, переглянув гори тодішньої преси. Тому писав я легко. Я був наче занурений у той Львів і душею жив у ньому.
"Львів був містом радісним, веселим"
– Чому, на вашу думку, сучасні автори мало пишуть історичні твори? Лінуються ходити до бібліотеки і шукати сюжети в документах?
– Гадаю, причина не тільки в цьому. Видавництва не дуже квапляться видавати щось історичне. Якби був попит, романи з’явилися б. Попит на історичні романи трохи згас. Виняток становлять лише романи з недавньої історії, як-от "Чорний ворон" або "Солодка Даруся".
– Наскільки сучасні львів’яни відрізняються від своїх попередників, описаних у "Танго смерті"? Що між ними спільного?
– Тих львів’ян уже не воскресити. То були інші люди, які жили в усміхненому місті. Львів був містом радісним, веселим і незвичайно багатим на таланти. Одних лише українських газет і журналів видавали в 1930-х понад 100, а ще більше – польських, єврейських. Було з десяток газет, які виходили зранку і ввечері. А що нині? Один лише список українських письменників, які жили у Львові в 1900-1939 роках, приголомшує.
– Як ви ставитеся до літературних нагород? Чи надаєте їм особливого значення?
– В Україні престижними є лише дві письменницькі нагороди: Шевченківська і ВВС. Нагороди і відзнаки Форуму видавців та "Книжки року" стосуються видавців. Ще є багато літературних нагород переважно курйозних. Коли мені пропонували висунутися на них, я завжди відмовлявся. Нагороду повинна супроводжувати солідна сума, а так – це забава. Виняток становить Гонкурівська премія, але там книжка-лауреат миттєво виростає в накладі, що на одне виходить. За кордоном таку суму, яку виділяє Шевченківський комітет, вручає будь-яка мерія. Зате спортсмени і зірки естради у нас у великій повазі. Тільки хто про них згадає через 100 років?
– Із виходом роману "Танго смерті" поет Андрій Любка назвав вас "українським Умберто Еко з нотками Борхеса". Коли вже українські письменники дочекаються того, що про якого-небудь німецького автора скажуть: "Він пише, як Юрій Винничук чи Андрухович, Забужко"? Таке взагалі можливо?
– Чому ні? Колись проб’ємось. Але не в цьому житті.
Лілія Шутяк
ДОСЬЄ
Юрій Винничук – публіцист, письменник, редактор.
Народився 18 березня 1952 року в Івано-Франківську.
Освіту здобув в Івано-Франківському педагогічному інституті на філологічному факультеті.
У 1974 році переїхав до Львова, працював вантажником, художником-оформлювачем, режисером Львівського естрадного театру "Не журись!", редактором відділу "Post-Поступ".
З 2006 року – головний редактор газети "Post-Поступ" (відновленої).
Автор збірки поезій "Відображення" (1990), збірок прози "Спалах" (1990), "Вікна застиглого часу" (2001), "Місце для Дракона" (2002), повістей "Ласкаво просимо в Щуроград" (1992), "Діви ночі" (1992), "Житіє гаремноє" (1996), романів "Мальва Ланда" (2000) і "Танго смерті" (2012), краєзнавчих книг "Легенди Львова" (6 видань, 1999-2003), "Кнайпи Львова" (2000, 2001), "Таємниці львівської кави" (2001).
Упорядник антологій української фантастики XIX століття "Огнений змій" (1989), української літературної казки XIX століття "Срібна книга казок" (1993) тощо.
