Ходячий анекдот

Один мій приятель – доктор, між іншим, філологічних наук – якось заскочив мене запитанням: "Що ти носишся з тим своїм Довлатовим? За що ти взагалі його любиш?". Ну як на таке відповісти? Тим більше, коли любиш саме взагалі. Тобто за все. Довелося відповідати трохи по-чернівецьки: "А як його можна не любити?".

Ні, з численних спогадів дружин, дітей і друзів Сергія Довлатова відомо, що любити його було нелегко. Але це тим, хто поряд. Я ж, на щастя, особисто Довлатова не знав і вперше натрапив на його ім’я рівно двадцять років тому, наприкінці серпня 1990-го. У некролозі: вранці… у Нью-Йорку… не доживши… серцевий напад… цвинтар "Маунт Геброн", Квінс. А невдовзі до окраїн тодішнього Радянського Союзу почали доходити і його книжки.

Треба визнати: в одному мій філологічний приятель має рацію. Я справді "ношуся" з Довлатовим. У тому сенсі, що ношу в собі безліч довлатовських цитат на всі випадки життя: "Зранку випив – цілий день вільний", "У Бога добавки не просять", "Добре йти, коли кличуть. Жахливо – коли не кличуть. Однак найкраще, коли кличуть, а ти не йдеш", "Кохання – це для молоді. Для військовослужбовців і спортсменів", "Усім зрозуміло, що в генія мусять бути знайомі. Але хто повірить, що його знайомий – геній?", "Талант – як хіть. Важко приховати. Ще важче симулювати", "Я не цікавлюся, що про мене пишуть. Я ображаюсь, коли не пишуть", "Убогість думки породжує легіони однодумців", "Тигри, наприклад, поважають левів, слонів і гіпопотамів. Мандавошки – нікого", "Коли хоробрий мовчить, боягуз помовкує", "Справжня мужність полягає в тому, щоб любити життя, знаючи про нього всю правду".

Всю чи не всю, але правду про життя Сергій Довлатов знав. Навіть про кілька життів. Син єврея і вірменки, народжений під час війни у башкирській Уфі, він, попрацювавши в талліннській газеті "Советская Эстония", врешті-решт оселився в Нью-Йорку, опублікував там дванадцять книг і після смерті став одним із найбільш читаних російських письменників. Крім того, в його біографії були підозрілі компанії і заняття боксом, виключення з Ленінградського університету і трирічна служба на зоні в Комі АРСР, "фарца" і робота в Пушкінському заповіднику – і все це на тлі вкрай заплутаних матримоніальних та споріднених з ними стосунків.

Як Довлатов щоразу вискакував з різноманітних (і найчастіше влаштованих ним самим) халеп – це його справа. Наша справа – ті художні результати, яких він досяг завдяки зануренню в життєвий досвід. Що цікаво, буквальні причини еміграції Довлатова були більш-менш типовими для людей його кола: неможливість друкуватися на батьківщині, несумісність власного світогляду з "кодексом будівника комунізму", неприємності з гебнею й міліцією тощо. Але в тому, що він виїхав саме до США, можна розгледіти й суто естетичну закономірність: за інтонацією, за манерою оповіді творчість Довлатова вписується передусім в американську, а не в російську літературну традицію.
Як і кумири його юності – Хемінгуей чи Фолкнер – Довлатов ніколи не проповідував і не повчав читача. Він йому просто розповідав історії. І, до речі, наполегливо повторював, що не вважає себе ні прозаїком, ні письменником – лише оповідачем. Різниця ж, на думку Довлатова, між цими трьома типами авторів така: прозаїк говорить про те, як повинні жити люди, письменник – про те, заради чого живуть люди, а оповідач – про те, як вони живуть. Тому він і не оголошував своїм персонажам жодних моральних вироків – хоч би як мерзенно в наших очах виглядали окремі вчинки тих персонажів. "Легко не красти, – писав Довлатов. – Тим більше – не вбивати… Набагато важче – не судити… Подумаєш – не суди! А тим часом "не суди" – це ціла філософія".

Було б наївно думати, ніби і в житті Довлатов аж так дотримувався цієї християнської філософії (у житті він, здається, значно поблажливіше ставився до своїх, ніж до чужих гріхів), але послідовне її застосування в літературі дозволило йому створити блискучу "галерею образів". Блискучу не з погляду людських чи там професійних якостей героїв, а з погляду їх зображення. Зеки і вохрівці, партійні кар’єристи й невизнані літератори, брайтонські пройдисвіти і сільські алкаші – ніхто з них у Довлатова не перетворюється на об’єкт критики або, навпаки, ідеалізації. І, зокрема, через це всі вони постають перед читачем живішими за живих людей.

Свідоме і, сказати б, любовне рівняння на американську прозу (читаючи, наприклад, оповідання Селінджера, Довлатов, за власним зізнанням, переживав "судоми від щастя"), не означає, що у нього зовсім не було попередників у російській літературі. Щонайменше один був. Мабуть, неважко здогадатися, хто це: "Можна схилятися перед розумом Толстого. Захоплюватися витонченістю Пушкіна. Цінувати моральні пошуки Достоєвського. Гумор Гоголя. І так далі. Але бути подібним хочеться лише до Чехова". Лаконізм, точність формулювань, вміння видобувати абсурд із найбуденніших явищ і викрешувати сміх у трагічних ситуаціях, не скасовуючи однак відчуття загального трагізму існування, – все це було у Чехова і на новому витку історико-літературної спіралі запрацювало у Довлатова.

Таким чином, залишається ще з’ясувати, в чому конкретно полягає цей новий довлатовський виток. Точніше, переповісти, бо російське літературознавство вже з’ясувало. Одним із фундаментальних досягнень Чехова (у французькій літературі приблизно те саме зробив Мопассан) було виведення на рівень красного письменства усного жанру анекдоту – не в теперішньому, а в тому давнішому значенні цього слова, коли під ним розуміли кумедну розповідь про реальну особу чи подію. Кожен, хто читав Довлатова, не міг не зауважити близького до оповідань Чехова анекдотичного характеру його творів. Але водночас ці твори виглядають як цілком автобіографічні: служив на зоні – написав "Зону", водив екскурсії у Пушкінському заповіднику – написав "Заповідник", працював журналістом – написав "Компроміс", згадав родину – написав збірку "Наші", пожив у США – написав "Чемодан" чи "Іноземку", захотів розповісти про свій "літературний шлях" – написав "Ремесло".

У підсумку ж відбулося ось що. Пишучи коротко, легко й дотепно, Довлатов фактично став автором "для мас". А масовий читач є читачем, обережно кажучи, довірливим, схильним плутати художню достовірність із достовірним фактом. Автору тільки того й було треба: середовище масових читачів сприйняло ретельно сконструйовані Довлатовим оповіді за правдиві історії про життя самого Довлатова. Але й це ще не все, бо у масового читача також є своя аудиторія – масовий слухач, який зазвичай не запам’ятовує імен письменників, але запам’ятовує кумедні випадки і вдалі фрази. Зусиллями масового слухача книги Довлатова розсипалися на "анонімні" приказки, афоризми й анекдоти. Століттями письменники запозичували з "низового" фольклору словесні формули, образи, сюжети. Якусь частину цього боргу літератури перед усною народною творчістю Сергій Довлатов повернув.
А щодо "легкості письма": у "Ремеслі" оповідач згадує свого приятеля Бориса Бахтіна, який говорив: "Не пиши ти епохами й катаклізмами! Не пиши ти пристрастями й локомотивами! А пиши, дурню, буквами – а, б, в…". Спробуйте на дозвіллі знайти у Довлатова речення, в якому бодай два слова починалися би з однієї і тієї ж літери.
Олександр БОЙЧЕНКО