"Бійся пророків і тих, хто готовий померти за істину, бо зазвичай вони чинять так, що багато інших помирають разом з ними, часто ще до них, а іноді й замість них". Так навчав свого вихованця Адсона Вільгельм Баскервільський, середньовічний двійник Шерлока Холмса, один із головних героїв роману "Ім’я рози" всесвітньо відомого письменника Умберто Еко. Побачивши світ 1980 року, цей твір відразу потрапив до списку бестселерів, а його автор удостоївся багатьох літературних нагород, серед яких – італійська премія Стрега (1981) та французька Медічі (1982).

Приклад Еко є досить рідкісним (хоч і не єдиним, якщо згадати бодай Мілорада Павича) у літературі. По-перше, такі складні романи, як "Ім’я рози", зазвичай не розходяться мільйонними накладами. Щоправда, складність його хитро замаскована, але про це – далі. По-друге ж, письменник, перш ніж досягти літературних вершин, спочатку досяг їх у науці: 1954 року захистив дисертацію, присвячену релігійному філософу Томі Аквінському, потім видав одну за одною наукові праці "Проблеми естетики Томи Аквінського", "Поетика Джойса", "Знак", "Кант і качконіс", "Трактат із загальної семіотики" та ін., викладав у Туринському, Єльському, Колумбійському університетах, Міланському політехнічному інституті. І раптом почав писати художні твори. Три з них
– "Ім’я рози", "Маятник Фуко" і "Бавдоліно" – ми можемо прочитати в українських перекладах Мар’яни Прокопович.

Перший роман – "Ім’я рози" – переносить читача у ХІV століття. Місцем дії стає бенедиктинський монастир з його химерами, заплутаними лабіринтами та загадковими вбивствами. Особливість цього роману в тому, що він однаковою мірою буде цікавий як споживачам масового чтива, так і любителям елітарної прози. Власне, великою заслугою Еко перед літературою є вдала спроба повернути глибоким творам гострий конфлікт. Беручи за основу детективний сюжет, автор за принципом "матрьошки" накладає на нього все нові й нові історії-сенси. Жанрова різнорідність ("Ім’я рози" – це водночас і детектив, і готичний та історичний романи) дозволяє Еко створити поліфонічний за стилем та інтригуючий за змістом твір-загадку. Зрештою, це і є вираженням постмодерністської концепції італійського письменника, згідно з якою "у книжках завжди розповідається про інші книжки, а будь-яка історія розповідає історію, вже розказану".

В "Імені рози" спостерігаємо конфронтацію двох типів культур, виразниками яких стали відповідно Вільгельм Баскервільський та сліпий чернець Хорхе Бургоський (зовнішнім прототипом героя є аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес). Якщо Вільгельм відстоює вільний інтелектуальний вибір особистості, її право на власну світоглядну позицію, то Хорхе дотримується думки про перевагу традиційних форм соціального устрою та способу мислення. Людина, у розумінні ченця, не має права змінювати загальноприйняті канони, а може їх лише вивчати та підкорятися їм.

Символом найвищого знання і водночас найбільшої небезпеки в романі є друга частина "Поетики" Аристотеля, яка вважалася загубленою, але насправді ревно оберігалася в лабіринтах монастирської бібліотеки. Основна її тема – сміх як частина мистецтва, богослов’я і філософії. Аристотель доходить висновку, що "сміх сіє сумнів, а це – загроза авторитетам". Саме тому Хорхе до останнього боронить свою таємницю, вдаючись до радикальних заходів: він з’їдає книгу з отруйними сторінками та спалює бібліотеку. Між іншим, 1986 року французький кінорежисер Жан-Жак Анно екранізував "Ім’я рози" (у ролі Вільгельма Баскервільського – Шон О’Коннері) і зібрав кілька престижних нагород.

Другий роман Умберто Еко – "Маятник Фуко" (1988) – розкриває перед читачами історію всесвітньої змови. Центральними персонажами стають троє редакторів одного італійського видавництва, які заради інтелектуальної гри переписують історію та укладають грандіозний План. Проблеми починаються тоді, коли вигадка стає реальністю, яка не віщує нічого доброго своїм творцям. Основним месиджем Еко є думка про те, що варто лише повірити у змову, як вона починає існувати насправді. І тоді вже важко зупинити ті фатальні наслідки, до яких вона неодмінно призведе.

Комбінуючи минуле і сучасне, досянення техніки та стародавні релігійні вірування, магію та індивідуальні фантазії, Умберто Еко вміло вплітає їх у ще одну детективну історію з відкритим фіналом. Параноїдальний страх охоплює професора філософії Казобона, який наприкінці усіх пригод очікує особистої розв’язки. "Поразки не може бути, якщо насправді існує План, – читає він у записах свого колеги Бельбо. – Зазнати фіаско, ставши на прю з космічною змовою, не соромно. Ти не боягуз, ти – мученик".

Третій у нашому огляді (і четвертий у творчій біографії Еко, бо був ще "Острів попереднього дня") – роман "Бавдоліно". За жанровими ознаками це роман мандрів, де історія розгортається протягом життя головного героя. Тут автор розвиває думку, до якої він уже звертався у "Маятнику Фуко" – про вигадку, що перетворюється на реальність. Цього разу об’єктом дослідження стає брехня. Бавдоліно постійно обманює, проте робить це з добрими намірами і нерідко – проти власної волі. "Проблемою мого життя є те, – зауважує середньовічний герой, – що мені завжди плуталось те, що я бачив, і те, що я хотів бачити…"

У підлітковому віці, потрапивши до двору Фрідріха І Барбаросси, юнак знаходить все більше приводів для оригінальних вигадок, чим заслуговує прихильність імператора. Один-єдиний раз Бавдоліно запрагнув чогось по-справжньому правдивого – народження сина, але зазнав невдачі: дружина померла в пологах, а ненародженене дитя виявилося схожим на монстра. Це занурює героя ще глибше у світ дивацтв, бо там принаймні "він сам може вирішувати міру їхньої чудернацькості".

Разом з одинадцятьма товаришами Бавдоліно вирушає на пошуки омріяного царства Пресвітера Йоанна, згадки про яке є такими ж нереальними, як і саме його існування. Проте для Бавдоліно та його друзів це не перешкода, адже "вважати гру грою не означає відмовитись грати в неї". У пошуках священного Грааля та власної мрії ці лицарі здійснюють небезпечну мандрівку на край світу, бачать дивовижних істот і помирають за власні фантазії.
Лілія ШУТЯК