Фото: Чернівецька ОВА
"Ми ні на мить не падали духом. Вірили, що син живий і повернеться до нас, усе з ним буде добре", – кажуть батьки Георгія Корнути – військовослужбовця із Буковини, який нещодавно повернувся з російського полону.
Захисник потрапив у неволю ще у 2022 році, напередодні свого дня народження. Тепер, майже через чотири роки, він нарешті зустріне свій 27-ий рік на рідній землі.
Про це йдеться у публікації "МБ" від 12 березня, пише molbuk.ua
"Маємо повернути всіх"
П’ятого березня з полону додому повернулися двісті українців: воїни ЗСУ, Державної спеціальної служби транспорту, прикордонники та нацгвардійці. Серед них – захисники Маріуполя, Донеччини, Луганщини, Харківщини, Запоріжжя.
Обмін приніс радісну звістку і для нашої області: повернулися сім воїнів. Це Георгій Корнута із села Дубове Кам’янської громади, Сергій Громніцький із Новодністровська (був у полоні з червня 2024 року), Олександр Дзех із села Чагор (перебував у неволі з серпня 2024 року), Віктор Хаю із села Лунка Герцаївської громади (у полоні з липня 2023 року).
Ще троє захисників – із Сокирянської громади: Володимир Майор із села Ожеве, Антон Махно із Коболчина, Микола Грамчук із села Михалкове (у полоні з липня 2023 року).
Шостого березня з полону повернулися ще триста українських захисників та двоє цивільних.
Цей обмін також приніс втішні новини. Додому повернулися троє буковинських воїнів: Сергій Гладкий із Сокирян, Михайло Данилюк із Заставни та Василь Йосуп із Валя Кузьмина Волоківської громади.
Як розповіли у Заставнівській міськраді, Михайло Данилюк – мешканець Заставни, військовослужбовець 105 бригади. Служив у Чернігівській прикордонній зоні, а згодом виконував бойові завдання на Донеччині, поблизу міста Красногорівка. Із 26 квітня 2024 року зв’язок із ним обірвався, а пізніше стало відомо, що він потрапив у полон.
"Майже два роки неволі, важкого очікування й тривоги для рідних… І нарешті довгождана новина: Михайло звільнений із полону та незабаром повернеться додому. На нього чекають найдорожчі люди – батьки, брат із родиною. Чекає й уся громада, яка весь цей час вірила у його повернення та підтримувала родину", - ідеться у повідомленні міськради.
"Чекали і таки дочекалися"
Сержант Георгій Корнута ще до початку війни підписав контракт на службу в Маріупольському прикордонному загоні. Там його і застала велика війна. У полон потрапив, коли разом із побратимами намагався піти на прорив із заводу Ілліча.
"Син пішов служити в армію на строкову службу, через рік підписав контракт, – розповідає "МБ" батько Георгія Василь КОРНУТА. – Спочатку служив прикордонником у Чернівцях. Далі попросив, щоби його перевели до Маріуполя – так захотів. Ми його просили, щоби залишався: "Сину, тебе треба тут". Та й командири з частини не хотіли його відпускати, бо дуже поважали. Але він наполіг і таки перевівся в Маріупольський перший прикордонний загін. Паралельно вступив до інституту на юриста. Але недовго провчився – почалася велика війна”.
У складі свого загону Георгій прийняв перші бої проти ворога. Захисники, серед них прикордонники й морпіхи, зібралися на території Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Частина прорвалася на завод "Азовсталь", іншим не вдалося.
"12 квітня вони почали частинами виходити й потрапили в полон. Уже за кілька днів росіяни їх усіх забрали із комбінату Ілліча, – розповідає мати Георгія Корнути пані Наталія. – Спочатку син перебував у виправній колонії в селищі Оленівка на Донеччині. Звідти їх перевезли до Росії, і там кілька разів змінювали місця перебування".
Те, що їхній син у неволі, батьки Георгія дізналися зі списків, які згодом підтвердили росіяни. Пізніше звістки від сина приносили звільнені з полону наші військові.
"Коли дізналися, що син у неволі, трохи відлягло від серця, що він принаймні живий. Бо до того він вважався зниклим безвісти, – каже батько. – Ми постійно молилися, чекали на нього після кожного обміну. Коли дізнавалися, що ще не обміняли, втішали себе: "Ну, сьогодні не наше свято. Але дякуємо Богу, що інші хлопці й дівчата повернулися". А сина чекали і таки дочекалися. Бог допоміг".
Батьки ще не бачилися із сином наживо, розмовляли лише по відеозв’язку. Тішаться, що він уже набрав трохи ваги.
"Уже інакший став, а то був такий худий, аж чорний", – каже батько.
"Син дуже радів, що його так гарно зустрічали в Україні, – каже Наталія Корнута. – Розповідав нам: "Ми їхали і не вірили, що нас так люди тут чекають. Бо росіяни запевняли, що ніхто тут не чекає, нікому ми не потрібні, від нас відмовилася держава і люди". А тут їх так усі зустрічали, обіймали, вітали. Зізнавався, що це було дуже приємно. Емоції його переповнювали".
Про пережите в полоні намагаються не згадувати. Батьки не хочуть ятрити синові рани.
"Він сказав лише: "Було важко, наприкінці стало трохи легше". І все. Про таке взагалі дуже складно говорити", – зазначає мати.
Зараз Георгія із нетерпінням чекають удома після реабілітації. У нього є ще дві сестри й молодший брат.
Тепер нарешті вся родина збереться за одним столом.
"15 квітня, як дочекаємо, Георгію виповниться 27 років. І це таке щастя, що ми зможемо його обійняти і привітати", – тішаться батьки.
"Велика радість для всіх нас"
32-річний солдат Сергій Громніцький родом із Новодністровська. Із 2024 року служив у складі 44 окремого мотопіхотного батальйону. Першого червня того ж року потрапив у полон під час виконання бойового завдання поблизу села Терни Краматорського району Донецької області, розповів "МБ" батько захисника Валентин ГРОМНІЦЬКИЙ.
"Син раніше нічого не мав до військової справи. Працював різноробом. Мешкав із дружиною і дітьми на Львівщині, хоча був зареєстрований у Новодністровську. Невдовзі після мобілізації він потрапив у полон. Спочатку вважався зниклим безвісти, ми не знали, що з ним. Пізніше росіяни опублікували у соцмережах відео з допиту наших військових. Серед них ми впізнали Сергія. Були раді, що хоч якась є звістка про нього. З’явилася надія. Хоча більше інформації після цього ми про нього не отримували", – каже В. Громніцький.
Батьки написали гору звернень до різних інстанцій, домагаючись повернення сина з неволі. І нарешті цей день настав.
"Це велика радість для всіх нас, – провадить батько. – Ми ще не бачилися, лише по телефону розмовляли, син зараз перебуває на реабілітації. Я його лише запитав: "Як там?" Син на це відповів коротко: "Як у полоні". Я більше й не розпитував".
Василь Йосуп із села Валя Кузьмина – пожежник уже в кількох поколіннях. Рятувальником працював його батько, зараз брат.
"Чудовий фахівець, і взагалі, хлопець на всі руки. Такий, знаєте, свій, – відгукується про захисника голова Волоківської сільради Валентин ГЛОПІНА. – Ви не уявляєте, як громада радіє, як усі молимося за нього, чекаємо на його повернення. Він наш герой. Тут у нього родина – батьки, дитина. Василь працював у нашому селі в місцевій пожежній охороні. За ним збереглося місце. Тож після відновлення він може повернутися на роботу, ми будемо йому дуже раді.
На жаль, маємо у громаді ще шістьох зниклих безвісти. Сподіваємося, вони також повернуться додому, до своїх родин".
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
