Вчора минуло 48 років, як Ернест Хемінгуей, винахідливо обдуривши лікарів і родину, вклав до рота мисливську рушницю і натиснув на гачок. Довший час я сприймав цей постріл за особисту образу. Вже не сприймаю. Зокрема тому, що прочитав книгу Деніса Браяна "Перевірені дані: Інтимний портрет Хемінгуея очима тих, хто його знав".
Світ, в якому ми живемо, видається мені страшенно кумедним місцем. І це – один із головних його парадоксів. Бо життя, яким ми живемо, аж таким кумедним мені не видається. Особливо – з огляду на те, чим воно закінчується. Зазвичай люди знають, чим, але все одно примудряються у повсякденній діяльності перевершувати професійних клоунів. Причому, що серйозніше вони підходять до своєї діяльності, то більше примудряються.
Найкумеднішими з усіх, кого мені лише пощастило зустріти в цьому кумедному світі, є захисники "незамулених джерел духовності". Не тому, що захисники, і не тому, що духовності. З погляду мети вони якраз є героями трагічними і заслуговують на повагу. Точніше, заслуговували б, якби своїми недолугими засобами не досягали прямо протилежних результатів. Ніхто не сперечається: захист святинь – справа шляхетна. Але коли та чи інша святиня охороняється винятково по-рагульськи, то це викликає підозри вже не лише з приводу захисників, а й з приводу самої святині.
У принципі, я ще можу зрозуміти намагання наших "патріотів" виголошувати де треба й не треба промови про велич і богонатхненність усіх похованих у хрестоматіях з української літератури авторів. Тобто змісту цієї пафосної тріскотні я, звісно, зрозуміти не можу, але принаймні розумію, що в основі будь-якої мегаломанії лежить комплекс меншовартості. А також, що до піднесеної лексики, високих нот і драматичних жестів оратор вдається саме тоді, коли сказати "по суті" йому нічого.
Гірше (у сенсі смішніше) ситуація виглядає, коли сказати є що, але розголошення якихось фактів вважається шкідливим для народних мас. Наприклад, довідується дослідник літератури, що такий-то національний геній пив, як швець, і боявся жінок або, навпаки, такою мірою не боявся їх, аж підчепив у борделі сифіліс. Нормальний дослідник спробує відтак з’ясувати, чи не вплинули ці події на творчість досліджуваного автора. А якщо навіть не вплинули, то нормальний дослідник знає, що спотворення фактів – це злочин перед наукою. Натомість ідейний захисник незамулених джерел побачить у "зливі інформації" ворожу змову, чим знову продемонструє на практиці неонародницьку мораль: банячити і шастати по борделях – не гріх, гріх – писати про це.
Ну і щоб змусити опонентів луснути від сміху, захисник духовності завершує інвективу фірмовим жартом: "Жодна нація, – каже він, – не дозволяє собі такого блюзнірства у ставленні до своїх геніїв". Люблю я такі жарти: мало, що дотепні, то ще й хоробрі. Світами наш захисник, як правило, не їздить, іноземних мов не знає, закордонних монографій не читає – і при цьому наважується оповідати про ставлення до геніїв з боку всіх без винятку націй. Чим не хоробрість? Єдине, чого трохи бракує тим оповідкам, це зв’язку з реальністю. Бо реальність є такою, що, на відміну від первіснообщинних суспільств з їхньою системою тотемів і табу, у розвинених країнах правдива інформація – не має значення, про кого – аж ніяк не вважається блюзнірством. Що більше: свобода слова й свобода досліджень суворо охороняються там законом, завдяки чому ці країни і є розвиненими.
Деніс Браян згадану книжку про Хемінгуея написав і видав, ясна річ, у розвиненій країні. Тому мету свого дослідження він відразу сформулював коротко і ясно: "Представити людину, а не міф". Зайве говорити, наскільки складним є таке завдання – навіть коли йдеться про значно менш міфологізовану постать. У випадку ж Хемінгуея маємо справу, по-перше, з активною автоміфологізацією. Власне, це одне з головних питань, на яке шукає відповіді Деніс Браян: навіщо людині, в житті якої справді були три війни, важкі поранення, полювання на великих риб і німецькі підводні човни, сафарі, бокс і корида, авіа- й автокатастрофи, скількись там коханих жінок і Нобелівська премія, – навіщо такій людині ще й постійно щось вигадувати про себе? По-друге, зрозуміло, що, будучи кумиром мільйонів, письменник мав і море заздрісників, які на кожну чутку про нові подвиги героя відповідали чутками про його поразки.
Щоби докопатися, наскільки це можливо, до правди, Деніс Браян двадцять років пропрацював, так би мовити, слідчим у справі Хемінгуея. Протягом цього часу він ретельно збирав свідчення очевидців, людей, які особисто були знайомі з письменником і брали безпосередню участь в описаних подіях. Дружини, сини і коханки, брат і сестри, фронтові друзі, письменники, критики, видавці, колеги з газети, психіатри – разом 99 осіб – усі рівною мірою мають право голосу на цьому "процесі". Одні вважають Хемінгуея найвідважнішою людиною на світі, інші – боягузом, який вміло маскував свій страх; одні згадують його як людину щедру, дотепну і великодушну, інші – як нестерпного егоїста й мізантропа; одні вбачали в ньому стовідсоткового мачо, інші – латентного гомосексуаліста. Браян не заважає свідкам і не підказує суддям (тобто нам, читачам), кому з них вірити більше, а кому менше. Він лише розбиває зібрану інформацію на тематичні блоки, щоб нам зручніше було зіставляти свідчення і самим виявляти брехунів.
Щоправда, виявити їх не так легко. Хвороба, з якою письменник роками змагався писанням та алкоголем, то здіймала його на маніакальні вершини, то опускала на депресивне дно, тож різні свідки могли зустрічати на своєму шляху мовби різних Хемінгуеїв. Крім того, людям, які йому не подобалися, Хемінгуей полюбляв "демонструвати характер" ще задовго до хвороби, в часи журналістської молодості. Продемонстрував він його і головному редактору "Toronto Star", коли той, керуючись принципом рівності всіх працівників перед начальством, наказав "добрязі Хемові" підготувати рекламний матеріал, присвячений зоопарківському фазанові. Замість матеріалу на стіл редактора лягла заява, яка починалася словами: "Я, Ернест Хемінгуей, ніколи не напишу про вашого й...ного фазана". І в такий ото спосіб газета втратила першокласного репортера, а література здобула чи не найвпливовішого прозаїка 20 століття.
Ага, про калібр. Якщо пам’ятаєте, головний герой роману "І сонце сходить" Джейк Барнс повернувся з війни імпотентом. Оскільки Хемінгуей також був поранений на війні, а Джейк безперечно є героєм значною мірою автобіографічним, то любителі попліткувати знайшли тут цікаву для себе тему. Але прямо назвати імпотентом чоловіка чотирьох дружин і батька трьох дітей якось не випадало. Тому з’явилася пом’якшена версія – про "маленький пеніс великого письменника". Що ж, послідовний Браян не полінувався навести лад і в цьому питанні.
До чого я веду? Портрет Хемінгуея-людини, написаний далеко не завжди у світлих тонах, аж ніяк не змінив мого ставлення до Хемінгуея-письменника. А якщо й змінив, то лише на краще, бо до розуміння його літературних перемог додав знання про заплачену за них людську ціну. І це для мене ще один доказ того, що нам так само не варто боятися деміфологізації наших геніїв. По-справжньому великий письменник залишиться великим після будь-яких "розвінчувань". Навіть якщо з’ясується, що жодного пеніса в нього зроду не було.
Олександр БОЙЧЕНКО
