«ОЛОВО» не ржавіє

Граючи некомерційну музику у Чернівцях, важко проіснувати довго. Інді-роковому гурту "Олово", який нещодавно гучним виступом відсвяткував своє десятиріччя, це вдалося. На ювілейний концерт під назвою "Манускрипт", окрім винуватців дійства, завітали друзі й колеги – чернівецькі музичні колективи "Самата" та "Йоко і самураї". Аби ще більше урізноманітнити концерт, під час виступу іменинників глядачам було запропоновано психоделічну інсталяцію зі світлин, відеороликів з пам’ятними моментами життя учасників гурту та фрагментами культових кінострічок.
– "Манускрипт" – це цілком нова програма, яка, щоправда, зародилася давно, але її постійно чомусь відкладали на потім. Тепер нарешті ми довели усе до пуття і представили нашу творчість широкому загалу", – розповів після концерту керманич гурту Сергій КОЛІСНИК.
Останнім часом
тягне на філософію
– Десять років позаду. Якими вони були для вас?
– Пролетіли як один день. Шкода, що було дуже мало концертної діяльності. А самим займатись організаціями концертів якось не вистачає часу.
– Чому вирішили назвати ювілейний концерт "Манускрипт"?
– Останній рік, коли ми в нинішньому складі активно займалися музикою, пісні якось так з’являлися одна за другою, і ми їх записували на репетиціях. А потім, коли щось не записалося, хтось сказав: "Рукописи ж не горять". Саме тому і назвали все це "Манускриптом".
– Відеоінсталяція, що супроводжувала концерт, – це все із вами відбувалося насправді?
– Так. Ми від самого початку планували зробити своєрідну хроніку нашої десятирічки. Цей фільм – це наші реальні зйомки під час усіляких тусовок, а також творчі фотографії. Плюс повирізали різних вставок із фільмів, які зачепили нашу свідомість.
– До речі, що "Олово" порадить нашим читачам подивитися, почитати, послухати?
– Дуже запам’яталися документальні стрічки "Дух часу" Пітера Джозефа, "Барака" Рона Фріка. Останнім часом дедалі більше хочеться дивитися щось глибоко філософське. Серед книжок відзначу збірку інтерв’ю з Томом Вейтсом – дуже цікава і пізнавальна річ. Та й послухати теж раджу передусім Тома Вейтса, його нестандартний і нестаріючий джаз.
Що пре, те й граємо
– Десять років ви граєте практично одну і ту ж музику, яку називаєте "інді-роком". Ніколи не хотілося змінити стиль?
– Музика не змінюється, бо ми граємо її від серця, хоч би як пафосно це звучало. Що пре, те й граємо. І чомусь так виходить, що пре постійно одне і те ж.
– Неважко помітити, що середня тривалість ваших композицій – близько десяти хвилин. Ви таким чином прагнете загнати слухачів у якийсь медитативний стан?
– Цілком можливо. Така тривалість – для того, щоб повністю відчути мелодію, вслухатися в неї. Двох-трьох хвилин нам для цього замало. І ми будемо гнути свою лінію – подобатиметься вам це чи ні.
– "Олово" – єдиний з місцевих гуртів, що й донині практикує квартирники. Чим вони відрізняються від славнозвісних квартирників Цоя, Башлачова? І як взагалі вони відбуваються?
– Квартирники – це гучно сказано. Усе відбувається у мене вдома. Тим і відрізняються, що вдома – це вдома. Ти знаєш кожен квадратний сантиметр, що де стоїть, і так само колеги по гурту, бо ми вдома проводимо репетиції. Відбувається все дуже легко, гарно і комфортно, адже збираються зазвичай усі свої.
До всілякої чортівні ставимося негативно
– Знаю, що ви любите подорожувати Карпатами. Де були востаннє?
– Влітку вкотре були на Сокільському хребті. Там такий кайф! Навіть не знаю, чим саме та місцина приваблює – чи повітрям, чи енергетикою особливою. Зазвичай зупиняємося біля гори Відьма: гітари, ватра… Там на хребті така чудова хатинка стояла, але вже нема. Гуцул-власник розібрав її і звіз у село. Свого часу там було класно, дні народження влаштовували, своєрідні гуцульські весілля, зозулиці їли.
– Одна з найяскравіших пісень з вашого репертуару – "Про Довбуша". Знаєш весь текст?
– Ми граємо її повний класичний варіант, але у різних гуцульських селах вона має на кілька куплетів більше – із заповітом Довбуша опришкам. Там у дуже зневажливій формі співається про жінок, тому ми цей шматок не використовуємо. Я цю пісню знаю ще з 1982 року: як у Вижниці вступив до художнього училища, так і вивчив.
– Чи не важко грати музику, коли тобі вже за 40 і не видно жодних шоу-бізнесових перспектив?
– Ні, у цьому плані вже все давно визначено і зацементовано.
– Під час відеоінсталяції постійно показували якогось шамана. Як ставитесь до окультних речей?
– А ніяк. До всілякої чортівні ставимося негативно, а от Знання і входження в інші світи, тобто ширше сприйняття світу – ось це цікава річ. І шаманізм – це саме така практика більш широкого розуміння світу. А шаман на відео – наш, український, з Миколаєва. Як він там з’явився – для нас це і досі загадка. У нього справжній шаманський бубон, привезений з Америки від якогось вождя племені. І той вождь спеціально для нього цей бубон передав. Він має силу.
– Чим плануєте займатися у найближчі 10 років?
– Хотілося б робити свої концерти справді цікавими, бо зазвичай на сейшенах звук ніякий, всі п’яні, ніщо нікого не цікавить. Скільки можна? Намагатимемось робити наші концерти неповторними.
Тарас ПІЦ

ДОВІДКА
Історія групи "Олово" бере початок у грудні 1998 року. На сьогодні гурт є самобутнім представником буковинського андеграунду. Indie-rock становить основу творчих експериментів команди і є для учасників гурту вираженням незалежності від теле- та радіоштампів, форматів, стереотипів і кон’юнктури. "Олов’яний сплав радіосхем і драйвовий саунд співіснують у нас зі звуками завжди живих інструментів наших предків", – кажуть музиканти гурту. А головне – любов до музики, до спільного її творення. Саме це і є тим чинником, завдяки якому "Олово" й досі існує. Команда неодноразово брала участь у фестивалях "Пустоцвіт", "Драйвоміръ" та ін., давала клубні концерти містами України. Музиканти "Олова" вважають, що виконують некомерційну музику як вияв протесту проти заблуканого в комерції поп-мистецтва.