«Буковинці – то окрема нація, тут у душу не лізуть»

Із Кузьмою Скрябіним кореспондент "МБ" зустрілася у Садгорі у нічному клубі "Космо", де музикант був ведучим вечора. Виступав Кузьма за два дні до свого ювілею – 17 серпня йому виповнилося сорок років. "Так, у мене ювілей. Але я не святкую, - із посмішкою зауважив Андрій Кузьменко. – У цей день відіграю концерт у Трускавці і все. Буде навіть привід вимкнути телефон, сказати, що працюю. Після тридцяти років кожний наступний день народження – це звичайний день. Навіть подарунка не чекаю. Хоча, якби мені хтось подарував спокій, я був би на сьомому небі… Але ні, від спокою завив би, неначе вовк на даху”.
- Я ненавиджу всі ці гулянки. Можливо, має значення й те, що артисти багато виступають на корпоративах – там люди влаштовують помпезні вечірки, – каже Кузьма. - Я втомився це бачити. Так, жодного подарунка мені не треба. Тим більше, 40 років відмічати не можна. Чому? Та бабуся мені так казала, а я бабусю ой як слухаю".
"На вокзалі люди плакали від пісні "Повінь"
- Вечірки – це для вас рутина чи розваги?
- Кажуть, я багато виступаю, але мені такі вечірки – то зовсім не рутина. Чесно, я їхав сюди і не знав, на що саме попаду. Це завжди несподіванка, просто непередбачуваний сюжет. Розумів – у Садгорі буде вечірка. Я просто вирішив вийти, покайфувати і поговорити з людьми. До речі, ніколи не знаю, які на вечірці будуть люди, не знаю, як розпочнеться вечірка, як закінчиться і в який бік повернеться. У цьому і є кайф. А коли ти вже йдеш – там все тільки починається, народ завівся і веселий.
- Як вам буковинські вечірки?
- Буковинці – окрема нація. Тут відкриваються ворота у незвичайну країну. Я дуже люблю такі виступи на Буковині. Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль - ці міста трішки самозакохані, а Чернівці – інтернаціональні, це нетипова Україна. Тут люди інакші, більш відкриті, просто душевні. Тут люди такі ж, як і на сході. В іншим містах люди люблять поколупатися у душі, а в Чернівцях у труси не залізуть. Шкода, що не зустрівся з кращими друзями – після виступу у Садгорі треба утікати, бо вранці маю концерт у Сумах.
- Пісню "Повінь" ви написали на одному подиху…
- Я не можу стояти осторонь від таких речей, як стихійне лихо, горе. 20 хвилин. Так, пісня написана за 20 хвилин… Адже про те, що перед очима, дуже легко писати, хоча і боляче. Таке горе просто натискає на кнопки у душі. Я бачив, як у Києві на вокзалі люди стояли перед плазмою і дивилися кліп. Усі плакали і масово відправляли SMS, тобто перераховували кошти. То є найвища похвала, я про це лише мріяв.
Щасливий, що вдалося відзняти кліп. Мені зателефонував мій гарний друг та однокласник Володя Литвин. Ще вісім років тому, коли Україна страждала від стихійного лиха, ми удвох хотіли влаштувати благодійні гастролі. Однак не вдалося, нам сказали: "Чуваки, і без вас справ багато…" Тепер цей колега став заступником міністра фінансів і сказав мені: "Слухай, у нас вже інші можливості. Давай зробимо, як і поляки, знімемо кліп і зберемо допомогу для потерпілих від стихії". Я зателефонував максимальній кількості артистів, усім, чиї номери телефонів були під руками. Були й такі, що капризно казали: "Ой, а хто буде? А про що пісня?"… Так, зірки різні, але більшість прийшли і заспівали.
"Втечу на болото писати про армію"
- Як справи із книгою "Я, паштет та армія"?
- Та ніяк справи не просуваються. Часу дико не вистачає. Книга готова лише відсотків на 30… Я ото думаю на два тижні втекти на якесь болото і писати.
- Паштет – це прізвисько вашого друга?
- Так. Ми товаришували в армії. Він був наркоманом, не знаю, що зараз із ним. Паштет запам’ятався, як великий експериментатор. Під час служби він синтезував наркотики, змішував різні медикаменти – зеленку, йод, анальгін, димедрол. Та й гриби усілякі вирощувати намагався ( не радимо повторювати такі експерименти, – ред.).
А ще він на варениках, пельменях та на хлібі вирощував плісняву і з апетитом вживав. Не раз після такої трапези його відкачували у медпункті. Тож, книжка забойна буде.
- Чи правда, що в армії вам довелося робити укол в серце?
- Було і таке. Я був крутий! Після трьох місяців навчання, я потрапив до госпіталю. Усі лікарі там були євреї, вони мене навчали медицині. А вже через півроку на вихідних я чергував у реанімації, робив людям пункції.
Пригадую, як чергував із суботи на неділю. О 4.00 в людини стався криз. Зі мною була медсестра, ми рятували хворого. От тоді я й зробив свій укол у серце.
Валерія Чорней