Тридцятирічний Ілля Васелович ліпить із глини унікальні персонажі давнього буковинського села і біблійні фрагменти з Нового Завіту.
"Глина вбирає енергетику – і добру, і погану"
- Мене з дитинства тягнуло ліпити, – стверджує Ілля. – Біля нашої хати протікає річка Сірет, на її берегах багато глини. То я ліпив із неї різні фігурки і сушив на сонці. Потім якось це все відійшло, хоча в душі, напевно, жило дивне відчуття, коли шматок глини перетворюється на фігурку людини, тварини чи дерева. Після закінчення середньої школи хотів вступати до залізничного технікуму. І коли вже йшли з мамою здавати документи, вона раптом сказала: "Ілле, це ж не твоє. Може підеш до художнього училища, адже ти закінчив художню школу, любиш малювати, ліпити?" Ми зайшли до училища, де я побачив керамічні вироби – і мою долю було вирішено.
Ілля розповідає, що багато часу проводив у бібліотеці, перечитав чимало літератури про керамічні вироби, намагався усвідомити сутність самої глини як матеріалу.
- Глина вбирає енергетику – як погану, так і добру, – каже майстер. – Раніше, коли хотіли зробити якесь зло людині, то брали глину, де ступала її нога, ліпили з неї ляльку і ставили в комин. Одночасно з висиханням глиняної ляльки сохла людина. Бувало, життя її закінчувалося дуже трагічно. Та мені хочеться вкладати в свої вироби світлі помисли і бажання. Щоби люди, глянувши на них, ставали кращими, добрішими. Серед майстрів це називається "мати свій стиль". Свій я би назвав "поетичною керамікою".
Першою серйозною роботою Іллі був дипломний проект "Біля криниці". Хлопець виліпив сюжетний виріб: парубок витягує воду, біля плоту на лавці сидить дівчина, а навкруги цвітуть яблуні. Викладачці робота учня не сподобалася. Вона тоді сказала: "Нічого цікавого не бачу. Все це таке маленьке. Краще би ти виліпив коня". Та Ілля зробив свою глиняну картину ще меншою і вдруге показав викладачці. Вона жахнулася і відмовилася бути керівником його дипломної, навіть не прийшла на захист. Однак роботу Іллі було визнано однією з кращих – він отримав за неї 12 балів.
"Люблю ліпити плоти з лози, дерева, хатинки, тварин"
- Тоді я зрозумів, чого мені хочеться і що я повинен робити, – зізнається Ілля. – Виліпив вже понад сотню робіт. Намагаюся зобразити минуле буковинського села. А щоби збагнути його, на велосипеді об’їздив чимало сіл, розмовляв з людьми, цікавився народним одягом і вишиванками, записував давні пісні. Кожна моя робота – унікальна і дуже копітка: займає багато часу і роздумів. Люблю ліпити стародавні плоти з лози, дерева, хатинки, тварини, предмети побуту. Людей намагаюся оживити, зобразити на їхніх обличчях різні почуття – радість, хвилювання, біль, кохання. Також ліплю біблійні сюжети з Нового Завіту. Вже виготовив "Зцілення сліпонародженого" і "Тяжкий хрест на Голгофу". Виліпив стареньку маму, яка благословляє сина. Зобразив "Покаяння": чоловік стоїть на колінах перед хрестом і здіймає вгору руки. Моя робота "Молитва в Гетсиманському саду" знаходиться в Канаді в одного священика. Мені розповідали, що, дивлячись на неї, він плакав. А причина в тому, що цей священик деякий час був зовсім сліпим, а після тривалих молитов знову прозрів. Моя робота видалася йому символічною.
- Роботи дуже мініатюрні, тому не завжди їх можна ліпити руками. Користуюся голкою, лезом, пензликом, навіть кульковим стержнем. Коли вже все готово, кладу на дві години в піч. Вогонь надає глині світлобілого відтінку і образи ніби оживають, стають добрими. Після закінчення відчуваю цілковите спустошення, ніби вклав усього себе в ту роботу.
В Іллі Васеловича було вже декілька персональних виставок. На них він представив небагато робіт, але вони викликали величезне зацікавлення.
- Я не даю назв своїм виробам, нехай кожен бачить те, що хоче, – каже майстер. – Їхня уява не обов’язково повинна співпадати з моєю. Свої роботи не продаю, тільки дарую людям, які мені подобаються, щоби їм було приємно тримати їх у себе вдома. Вони є в багатьох приватних колекціях в Україні, США, Канаді. Найбільшою похвалою для мене були слова старенької жінки на одній із виставок. Вона довго оглядала кожен виріб і, хитаючи головою, примовляла: “Так-так воно було”.
Надія БУДНА