Для сиріт обласного Будинку дитини 36-річний чернівчанин Віктор Гордаш став справжнім хрещеним батьком. Уже 13 років він допомагає цьому закладу, вкладає чималі кошти. На початку важких 1990-х годував дітей хлібом. Пізніше зробив капітальний ремонт приміщення. Торік обладнав сучасний ігровий майданчик. А цього року створив центр реабілітації дітей, хворих на дитячий церебральний параліч. Постійно забезпечує заклад продуктами, ліками, будівельними матеріалами…

Віктор не любить розповідати про свою благодійність, називати цифри вкладених коштів. Каже, що ніколи не рахував грошей, які жертвує на добрі справи. Вважає, що нічого особливого не робить. Тому жодної винагороди чи подяки не хоче.

"Віктор – повноправний
член нашої родини"

На зустріч із кореспондентом "МБ" Віктор Гордаш погодився лише для того, щоби привернути увагу людей до проблем дітей-сиріт. "Хто хоча би раз переступить поріг Будинку дитини, приходитиме сюди й надалі, – переконаний чоловік. – Зробивши перший крок, вже не можна зупинитися. Бо тебе переслідуватимуть очі цих дітей та їхні крики "Мамо!", "Тату!". Коли мені погано чи виникають якісь проблеми, одразу ж біжу в Будинок дитини і починаю щось робити. Це допомагає краще за будь-які ліки. Ці діти ніколи не знатимуть, що я зробив для них. Добро потрібно робити задля добра. Коли жертвуєш гроші, не треба чекати, що вони повернуться".

– Віктор Гордаш для нас – не спонсор, а повноправний член нашої родини, – запевняє головний лікар обласного Будинку дитини Людмила ФІЛІПЕЦЬ. – Скільки він допоміг нам за 13 років – не перелічити. Віктор Васильович приходить до нас ледь не щодня – як до себе додому. Якщо виникає потреба в чомусь, телефоную Віктору, і він одразу ж кидає всі свої справи та займається нашими. Ще жодного разу не відмовив. Все, що необхідно, миттєво доставляє. Без нього ми пропали би.

Ще школярем Вікторові вперше з мамою навідався до Будинку дитини. Відтоді перейнявся долею сиріт. Купував за зекономлені на шкільних обідах гроші мандарини, апельсини, солодощі. Діти впізнавали його, бігли назустріч, обіймали.

– Спочатку душа рвалася від болю, сльози набігали на очі, здавалося, що не витримаю, – зізнається чоловік. – У 24 роки я став глибоко віруючою людиною і зрозумів, що повинен зробити щось добре в житті. Зі ста гривень своєї зарплати десяту частину почав віддавати на дітей. Зараз віддаю п’яту частину. І мрію про той час, коли житиму на одну десяту заробітку, а решту віддаватиму дітям. Економлю. Не дозволяю собі жодних розкошів. Навіть жодного разу не їздив відпочивати за кордон. Бо завжди хотілося ці кошти витратити на дітей. При цьому відчуваю велике задоволення і натхнення.

"Хочу вилікувати дворічну Вікторію"

У Будинку дитини, де ми зустрілися, Вікторові знайоме усе до дрібниць. "Наступного тижня замінимо ці вхідні двері, – каже, проходячи коридором. – Уже зробили заміри".

Підіймаємося на другий поверх, де розміщується реабілітаційний центр для дітей, хворих на дитячий церебральний параліч. У просторому фойє на диванчиках розмістилися іграшкові звірята, у кутку – новорічна ялинка, на підлозі – новий килим. У спортзалі – бігова доріжка, шведська стінка, надувні басейни з м’ячиками. У шести кабінетах, обладнаних новими меблями та усім необхідним устаткуванням, медики-спеціалісти проводять із дітьми різні процедури. Щодня тут оздоровлюється 15 малят.

– Почалося все з великої ванни-джакузі, яку придбали для купання дітей, бо в закладі немає басейну, – розповідає Віктор. – Замовляли її в Чехії. Коли встановили ванну, вирішили з Людмилою Павлівною обладнати тут реабілітаційний центр. Під нього відвели весь другий поверх. Зробили капітальний ремонт, замовили меблі. Сюди доклали рук чимало благодійників. Наприклад, мої турецькі друзі пожертвували килими. Інші знайомі дали гроші на меблі. З банку принесли комп’ютерні столи. Держадміністрація придбала комп’ютер для діагностики захворювань. Буквально через два дні роботи центру мені зателефонувала Людмила Павлівна і повідомила радісну звістку. Одна дівчинка ночами не могла спати, постійно плакала, а після лікувальних процедур спить добре.

До центру заносять дворічну Вікторію, яку чоловік бере на руки. Вона обіймає його за шию, притуляється. "Дуже хотів би вилікувати Вікторію, скільки це не коштувало би, – зітхає Віктор. – Найбільша моя мрія – щоби всі діти були здоровими".

"Робили, ніби
для власних дітей"

На сучасному дитячому майданчику, що біля закладу, – казкові дерев’яні павільйони, бесідки, гойдалки… Усе – нове, різнобарвне. "Цей майданчик ми обладнали за місяць. Робили так, ніби для власних дітей, – запевняє Віктор.

– Я буквально жив на цьому майданчику. Працювали до пізньої ночі. Коли починали, у мене саме були матеріальні проблеми. Та незважаючи на це, я ризикнув. Мені допомагали багато людей – знайомих і незнайомих, яким Бог відкрив серця назустріч сиротам. За свою роботу брали по мінімуму. Я навіть не очікував такої кількості благодійників. Одна будівельна компанія надала тротуарну плитку, інша – гравій та пісок. Один із моїх друзів пожертвував павільйон на честь народження своєї донечки. На ньому вирізьблено напис: "Дітям – від Мішель". Інший зробив огорожу перед входом. Підприємець, який робив павільйон, подарував гойдалку. А його донька – невелику альтанку. Разом ми зробили чудовий подарунок дітям. Тепер вони за будь-якої погоди можуть гратися у павільйонах.

У Віктора Гордаша – ще чимало планів. Зараз за його кошти роблять ремонт в Оршівському дитячому будинку. Благодійник хоче збудувати тут новий будинок дитини і повністю взяти його під свою опіку: "Тільки-но зберу відповідну суму коштів, одразу ж розпочну будівництво. Сподіваюся, як це було завжди, добрі люди допоможуть втілити мою мрію в життя. Я вклоняюся до землі Спасителю людства Ісусу Христу за надихання добрими справами мого серця. І слава належить тільки Йому, – каже Віктор. – Вирішення своїх особистих проблем знаходжу саме в допомозі сиротам".

У всіх добрих починаннях Віктора, який зараз ще навчається в магістратурі на географічному факультеті ЧНУ, підтримують мама Галина Федорівна і дружина Ірина. "Коли трохи підросте наша маленька донечка, приводитиму її в Будинок дитини, – каже Віктор. – Щоби в майбутньому вона продовжила те, що я розпочав. Бо найголовніше, що можна залишити після себе на цій землі, – це наші добрі справи".
Надія БУДНА