«Чернівці повинні бути культом...»

...Чернівчани звикають слухати справжній американський блюз, захопливо обговорюють стиль кантрі... За цими культурними новинками стоїть 24-літній Олександр Буліч.

"Буліч так ненав’язливо завів моду на музику американських пастухів – вихідців з ірландських селищ. Напевно, це для того, щоб відлякувати від Чернівців пастухів-вихідців із найближчих сіл", – так говорить про Олександра колишній директор книгарні "Букініст" Марина Лібанова.

Чим цікавий цей чернівчанин? Насамперед тим, що у всьому він талановитий самоучка. Чого досягнув? Він музикант, який уже в усій Україні на концертах грає на губних гармошках. Також освоює гітару та банджо. Він художник, сатиричні малюнки якого друкують в іноземних арт-журналах. Він же дарує городянам "не попсові" концерти талановитих музикантів. Однак сам хлопець ніяковіє і каже: "Не вважаю себе музикантом чи художником. Назвав би себе "бардом". А якщо пофантазувати, то я просто прибулець, який грає архаїчну музику".

Спілкуємося з ним про нинішню культуру в Чернівцях.
"Чернівці почав відкривати через Кожелянка"


– Хочу подарувати тобі кубинську сигару, – на початку нашого інтерв’ю до Олександра підходить чернівчанин і вручає подарунок.

Справді, у місті Олександра важко не впізнати: стильний хлопець із закрученими вусами. "Вони стирчать вгору, коли навколо щирі люди", – усміхається він. На голові у нього часто – стильний капелюх. У кишені сорочки можна побачити губну гармошку. Інколи палить люльку. Під час бесіди часто зауважує, що з усіх українських міст хотів би жити саме у Чернівцях, культура та люди яких сформували його.

– Моє дитинство не було сприятливим, щоб бути людиною мистецтва, – розповідає Олександр. – Син військового, я багато переїздив: то в Монголію, то в Закарпаття. Змінив сім-вісім шкіл, жив у десяти різних містах. Було постійне нерозуміння: хто ти і куди ти належиш. Я часто запитував себе, а чим займатися? Рости завжди доводилося у спальних районах, а не у гарному центрі міста, витканому із джазу, кави, вина, вистав та справжньої поезії. Так і сталося: спочатку я почав виражати себе у вуличній агресії, зокрема у футбольному насильстві (належав до спеціалізованої групи вболівальників, – авт.). Чому так? Це був протест і пошук себе. Я часто бачив соціальне бидло, сіру масу і не знав, куди вилити своє несприйняття цього... А ще я бачив серед цієї маси людей, які раптом відокремлювалися: хтось у потрібний момент прочитав гарну книгу, хтось дослухався до мудрої людини.
Пригадую, що до Чернівців приїхав у 13 років. Доти жив у Львові, Ужгороді, а тому не дивувався містам зі старою архітектурою. І тільки з роками почав відчувати феномен Чернівців. Це сталося, коли поступив до ЧНУ на філологічний факультет...

Одне з найбільш студентських вражень Олександра – це спілкування з письменником Василем Кожелянком.

– Ще не зіпсованим і не хитрим, із великими від подиву очима, я прийшов у "Букініст" взяти інтерв’ю у Василя Кожелянка. Саме через нього почав відкривати Чернівці, – пригадує хлопець. – Доти я розумів, що десь там на недосяжній відстані є письменники... А тут переді мною сидить Василь Кожелянко! Ми почали розмовляти, і це була дуже відверта розмова. Суть усього зводилося до єдиного – потрібно починати працювати із себе. "Я не можу подолати глобальні речі, але можу працювати над собою", – сказав мені тоді Кожелянко.

– "Усе починається із горнятка міцного чаю", – а ось так казав він мені, – зауважую.

– Так! А те, як він говорив, про що він говорив, як дивився... У цій розмові я почав відкривати для себе Чернівці через людей. Це було потрясіння!

"Інколи образ Чернівців – це живий труп"
Один із видів мистецтва, в якому Олександр виражає себе, – це графіті. Відтак позаду ОДА в історичному центрі можна побачити відомий вуличний малюнок, який художник називає просто: "Франц Йосиф рубає голову бикам..." Коли малюнок з’явився, у місті здійнявся галас: городяни тішилися іронічному змісту, а влада вирішила замалювати. Однак малюнок ми бачимо вже другий рік...

– Якось ішов попри пам’ятник імператорові Францу Йосифу і замислився, – Олександр розповідає історію свого вуличного малюнку. – Ось дивиться цей пам’ятник на нас, чернівчан: хтось облив його фарбою, навколо брутальна мовлення, часто беззмістовні погляди. Ось стоїть він серед міста, яке побудував, із якого зробив своєрідний австрійський Лас-Вегас! А ви гляньте на інші українські міста, до яких не дійшло оце! Він стільки дав місту, а нині навколо 90 відсотків людей ходить попри пам’ятник і не знає, хто це. Я запитував у людей, а вони мені відповідали, що це пам’ятник невідомому лорду! У моїй уяві виник образ Чернівців, як живого трупа... Боляче, бо дух міста втрачається не лише через політику, а й через кожну людину, яка не працює над собою. Ось тоді у мене і з’явилося бажання намалювати це графіті. Хто такі бики, як це брутально не звучало б? Це люди, які приїжджають у місто і везуть із собою неправильну культуру. Це агресивні люди...

– Так сумно чути, коли у різних колах про Чернівці говорять, як про велике село! – наголошує юнак. – Зачекайте, а що таке село? Це адміністративна одиниця, якою ніхто не займається, у якій люди самі по собі? Це те, звідки утікають талановиті? Це те, де люди варяться у своєму казані, і все деградує? І це про Чернівці?

– Мріючи про краще життя, ми часто принижуємо свою країну, – зауважую.

– Так... Я розумію, що люди захищаються такими розмовами. Але я давно для себе зрозумів, що Чернівці повинні бути контрастними до всіх міст України. Чому зі Львова змогли зробити культ, а із Чернівців цього не роблять? А у нас є більше задатків бути культом! Чернівці повинні бути культом... Не потрібно боятися плекати австрійський міф. Ну чому чернівчани у такому місті просто відбувають свій біологічний термін? Як можна ходити на роботу, планувати правильне використання зарплати, хвалитися відпочинком у Криму і за все життя не розкрити для себе історію рідного міста? Я розумію, що складно жити. Але ж ми самі створюємо своє життя. Якби я собою не зайнявся, я і досі сидів би у спальному районі. У мене інколи запитують: "А чого ти не приходив на район "тусуватися"?" І це запитання 25-річних чернівчан.

– Чи не тому ти у місті щовечора організовуєш цікаві творчі вечори, концерти талановитих музикантів? – запитую.

– Бачу різних людей, які приходять і слухають неповторну музику, розслабляються і водночас заново розкривають та осмислюють себе.

– Неабиякого галасу наробив приїзд у місто американського блюзмена Деррика Уокера разом із харківським гуртом The Blues Nephews. Ти очікував, що місто із захватом сприйме такий концерт?

– Так, бо це чорношкірий блюзмен, це спрацювало. Набагато важче популяризувати наш, український, блюз... Це сумно.

У новому помешканні – "Кобзар"
Говоримо про портрет щирого чернівчанина.

– Поважаю чернівчан як міщан. Саме у Чернівцях почав цінувати дух міщанства, не плутайте це з містечковістю! – каже Олександр. – Для мене щирі чернівчани – це люди, які знають свої історію та культуру. Але у нас є багато модних чернічан, які на крутій машині їздять розтринькувати гроші у клуб і у розмовах часто згадують про свої два контейнери на Калинці. Я радий, що знаю щирих чернівчан: у них незбагненна енергетика, харизма, запал в очах! Дуже поважаю колишнього, хоча для мене і теперішнього, мера Чернівців Миколу Федорука. У моїх словах зараз немає політики, лише опишу портрет, яким я бачив Федорука. Студентом, коли поспішав на перші пари в університет, часто бачив, як він ранесенько ішов пішки вулицею Ольги Кобилянської і милувався містом, заглядав у кожний куточок, говорив із людьми! Цього я не забуду... Це не та людина, якій підсовували мудрі звіти, він просто знав Чернівці... Коли я був прес-секретарем поетичного фестивалю Meridian Czernowitz, ми зустрічали делегацію поетів. Тоді ця європейська інтелігенція зауважила, що воліє бачити мера. Чому? Бо губернатора призначає влада зверху, а мера обирають городяни.

– Нещодавно переїхав у нове помешкання, – каже Олександр. – Насамперед туди приніс музичні інструменти та ключові книги у моєму житті. Перша з таких книг – це "Кобзар". Це у мене від дідуся Михайла, який багато у чому сформував мій світогляд. Перечитав "Кобзар" кілька разів. І щоразу згадую дідуся. У радянські часи він був стилягою. Він був асоціальним: викинув партійний квиток, відмовився від комсомолу і тому не склався як науковець. Але він дуже професійний орнітолог. Нині має вишукані голуб’ятники, але за життя працював театральним декоратором, багато бачив арт-тусовок в усьому світі. Я успадкував цю жилку від нього. А від батька успадкував впертість та наполегливість. Хоча він як військовий багато у чому мене не розумів. Був період, коли ми не розмовляли. Але нині я багато за що вдячний йому. А з коханою дівчиною Катею ми весь час говоримо про мистецтво. Раз на тиждень по черзі готуємо одне для одного лекції з історії різних країн...

Валерія Чорней