«Почалося справжнє пекло»

11 жовтня 1941 року в Чернівцях відкрили гетто для євреїв
Воно займало третину міської території, його загородили парканом і колючим дротом.

У газеті "Bucovina" від 16 жовтня 1941 року було вміщено повідомлення про те, що в суботу, 11 жовтня, в Чернівцях було сформоване тимчасове гетто, куди були переселені всі євреї з верхньої та центральної частини міста. Воно займало територію довкола кладовища, залізничної станції, а також вулиць єврейського району. Від решти міста гетто було загороджене дошками і колючим дротом, вдень та вночі контролювалося військовими і поліцейськими. За різними свідченнями й документами, тут перебувало майже 50 тисяч осіб.



У Чернівецькому музеї історії та культури євреїв Буковини зберігаються вісники спогадів очевидців тих трагічних подій, яким вдалося вижити.
"Ці спогади записані на початку 1990-х років, коли живими були ще чимало свідків тих страхіть, – пояснив "МБ" директор музею Микола Кушнір. – Усі євреї Буковини – і дорослі, і діти – стали жертвами Голокосту. Після війни вони були розпорошені по всьому світу – від Австралії і Аргентини до Канади, також у США, Ізраїлі, Німеччині, Франції… Тоді вони були маленькими дітьми, але добре пам’ятали, що їм довелося пережити".

"Люди тулилися у підвалах, на вулиці"

На початку Другої світової війни на території всієї Буковини проживало приблизно 120 тисяч євреїв, у тому числі в Чернівцях – близько 45 тисяч. Коли було створено гетто, то, за різними свідченнями та документами, тут знаходилося приблизно 50 тисяч осіб.



Письменниця Марта Блум, яка тоді проживала в Чернівцях, теж потрапила з батьками в гетто. У книзі "Горіхове дерево" вона згадує: "Гетто: початок жовтня 1941 року. Почалося справжнє пекло. Голосні та грубі команди. Ми збираємо речі у простирадла, потім чотири кінці зв’язуємо докупи – все, що можна втримати у двох руках. Двері закривають, забирають ключі. Я дивлюся у спину батькові та матері, бачу, як вони йдуть вниз старою вулицею…".

Микола Кушнір показує звіт румунської адміністрації про депортації євреїв Буковини.

"Вони тривали з 13 жовтня до 15 листопада 1941 року, – розповів пан Микола. – Відселення або, точніше сказати, ув’язнення чернівецьких євреїв у гетто відбулося 11 жовтня. Але воно було створене значно раніше – впродовж серпня-вересня. Міська влада на чолі з примарем Трояном Поповичем підготувала окремий район, куди мали примусово переселити всіх євреїв Чернівців, незалежно від віку, професії, соціального статусу.



Під загрозою смерті вранці 11 жовтня всі євреї залишили свої домівки і переселилися у відведену зону. Її загородили парканами і колючим дротом, поставили вартових. Було щонайменше два входи – біля церкви Параскеви і на початку нинішньої вулиці Сагайдачного, тому встановили дві меморіальні дошки. Територія гетто була досить великою і займала десь третину всієї міської площі. Вона не вся була придатна для проживання. Люди займали всі будівлі – лікарню, синагоги, єврейські товариства, притулок. Дехто тулився на горищах, у підвалах, під’їздах, навіть на вулиці".

Відправили 14 потягів

У гетто були і румунська адміністрація, і спеціально створена єврейська, яка, власне, відповідала за життєзабезпечення.

- Люди повинні були якось харчуватися, лікуватися, ховати померлих. Проте чіткого відпрацьованого механізму не було з тієї простої причини, що гетто існувало тимчасово – менше місяця. Його основним завданням було зібрати всіх євреїв та депортувати із Чернівців, – продовжив свою розповідь Микола Кушнір. – Цих 50 тисяч людей почали сортувати. Троян Попович та інші чернівчани якимось чином переконали румунський уряд у Бухаресті, що частину міських євреїв треба залишити в якості робочої сили.

Аргумент був простий і прагматичний: "Без єврейських фахівців місто не може існувати". Надійшла офіційна вказівка, що треба вибрати в гетто євреїв певних професій і залишити їх у Чернівцях. Сформували список тих, хто підпадав під ці критерії. Гадаю, що були і зловживання, і спроби записатися під іншою професією.

Хоча люди тоді ще не усвідомлювали, що це шанс залишитися живими. Таким чином утворилися дві групи. Одні євреї отримували спеціальні документи-дозволи і йшли додому, інших відправляли потягами в Трансністрію.

За даними румунської адміністрації, всього було 14 таких потягів із різною кількістю товарних вагонів. По дорозі багато людей помирало.
Поступово гетто порожніло, і в другій половині листопада його ліквідували. Зняли загородження, і ця територія знову стала доступною для всіх.
За різними свідченнями, вижити вдалося лише третині буковинських євреїв, котрі були депортовані до Трансністрії. Дехто називає цифру 50 відсотків, хоча вона документально не підтверджена. Люди, які вижили, повернулися на Буковину і в Чернівці, у свої домівки. Але тут на них не чекали. І тоді вони почали звертатися щодо документів на виїзд до Румунії. Деякий час жили там, а потім роз’їхалися по інших країнах.

"Ці люди не розповідали про пережите навіть своїм дітям. Напевно, хотіли, щоби цей душевний тягар пішов разом із ними, – вважає директор музею. – Прикладом може бути доля Рози Цукерман. Вона перебувала у гетто, втратила всю родину, навіть маленького сина. Але не розповідала про це навіть своєму другому синові, який народився вже пізніше. Те, що принесла із собою з гетто і зберігала довгі роки, заповіла покласти їй у труну, щоби не залишити нічого майбутнім поколінням".

Зі спогадів очевидців
"Не хочу вмирати! Ні!"

"У 1941 році я з батьками, бабусею, дідусем, братом і сестрою проживали в Чернівцях. У жовтні було організоване гетто, куди серед інших помістили всю нашу сім’ю, – згадував Нухім Бендит. – Через два або три тижні нас підняли серед ночі, дозволили взяти лише ручний багаж і в складі великої колони під румунською охороною погнали по вулиці Синагоги через Калічанку на товарну станцію. Під дулами автоматів нас завантажили у товарні вагони і повезли в молдавське містечко Маркулешти. Там нас вигнали з вагонів, відібрали все цінне і погнали пішки в Косоуцький ліс. По дорозі над нами знущалися, ми бачили трупи розстріляних людей…"

"У жовтні 1941 року закінчилося моє дитинство. Нас вигнали з рідного дому і змусили жити в єврейському гетто, – зі спогадів Сільви Шибер. – В маленькому приміщенні жило чотири сім’ї, було дуже холодно і голодно. Потім нас посадили у товарні вагони і повезли невідомо куди. Висадили в Атаках і кинули на березі Дністра під сильним дощем… Нас помістили у будівлі колишнього клубу, стояли 30-градусні морози. Люди спали на голій підлозі, щоранку виносили трупи".

"Нас погнали на вокзал, завантажили в холодні вагони. Матері шукали своїх дітей, які плакали. Куди везуть – ніхто не знав, – згадувала Сара Вишневська. – Через години дві потяг зупинився. Нас повели полем до Печерського табору смерті. Із всієї нашої сім’ї в живих залишилася тільки я одна".

"По дорозі померли мої мама і сестра. Дуже багато людей залишилося на цій дорозі, – свідчила Регіна Чемелінська. – Батько і брат лежали з обмороженими ногами, по яких повзали воші. З осені до весни 1941року в живих залишилася лише четверта частина людей, яких сюди зігнали".

"Ніколи не забуду стогони старих людей і плач дітей, – зізнався Абрам Васерман. – Без води та їжі люди падали з ніг, а кінний конвой бив нагайками і прикладами автоматів тих, хто відставав. Так по-звірячому була замучена моя бабуся Фейга, і ми навіть не знаємо, де вона похована".

Муся Готфрід не знала, де могила її батька, який помер і таборі від тифу. "Щодня помирало по 100 людей. Їх збирали і скидали на купу. Наступного дня приїжджала підвода, – згадувала жінка. – Ми з сестрою теж перехворіли тифом, опухли від голоду. Дивом залишилися живі".

"Нас помістили у колишній корівник без їжі та води, було дуже холодно, – розповідала Салі Фішер. – Почалася епідемія тифу, яка забрала більшу частину людей. Померла і наша мама".

"У колгоспний корівник помістили десь три тисячі людей, дві з половиною тисячі з них померли протягом зими від голоду та холоду, – розповідав Яків Шпасер. – Серед них – моя мама, сестра і брат".

"Люди гинули тисячами. Так померли мої батьки. Я залишився з молодшим братом на руках", – зі спогадів Мозеса Фрухтера.

"Ми жили під відкритим небом. Мама вирішила вийти за загороджену зону, щоби поміняти останню хустку на шматочок хліба, її розстріляли, – згадувала Голда Грушанська. – Моя сестра захворіла на тиф і померла. Чоловіка вивезли невідомо куди".

З розповіді Ефімії Розенблат: "Найважчою була зима 1942 року. Людей спочатку ховали на цвинтарі у братських могилах, а потім у ровах, які ми самі копали. Першими померли дві моїх тітки, але ніхто не зронив і сльозинки. Кожен чекав своєї черги".

До весни 1942 року втратила всіх своїх рідних Зіна Рабинович. У депортації померли її батьки, сестри, брати, племінники – всього 18 осіб.
Важкі спогади Рейзи Арбетман: "Першими захворіли і померли батьки чоловіка. Потім померли від дизентерії чоловік і його сестра. Захворіла сама, довго лежала без свідомості, а коли опритомніла, то біля мене лежали мертві двоє моїх дітей".

У концтаборі на Вінничині 16 грудня 1942 року померла від тифу депортована чернівчанка Зельма Меєрбаум-Айзінгер. Їй було лише 18. "Я хочу жити, я хочу сміятись, дітей родити. Хочу боротись, творити, кохати. Я хочу небо на руки взяти! Дихати вільно, співати пісні! Не хочу вмирати. Ні! Ні!" – ці рядки юної поетеси датовані липнем 1941 року. У цьому таборі також загинули батьки Зельми і Пауля Целана.

Підготувала Надія БУДНА
Фото з музею
У гетто зігнали 50 тисяч євреїв з усього міста.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram