У чернівчанина, який пішов добровольцем на фронт, народилася донька. Іван Макух воював у десантно-штурмових військах ЗСУ.
Коли військовослужбовець Іван МАКУХ повернувся додому після другої ротації із зони бойових дій, на нього чекала радісна подія – народилася донечка. "Я став татом вдруге – і це таке щастя. У мене вже є син Микола, якому п’ять з половиною років. Кажуть, що чоловік пізнає справжню любов, коли в нього народжується дочка. Тепер можу підтвердити цей вислів. Дуже вдячний коханій дружині Аліні за такий подарунок, – не стримує почуттів татусь. – Коли йшов на фронт, не знав, чи повернуся додому живим. Але повернувся, ще й донечка народилася. Назвали її Єлизаветою. Гарно звучить – Єлизавета Іванівна. Вдячний побратимам, які ціною свого життя дають можливість нашим жінкам народжувати дітей у відносній безпеці".
Сфотографували всі рубці на тілі
З 2015 року Іван Макух працює в Головному управлінні Державної податкової служби в області, обіймає посаду головного ревізора-інспектора. Коли торік розпочалася велика війна, він 26 лютого сів у машину і поїхав у військкомат. Сказав, що хоче йти воювати. Високий, м’язистий, кандидат у майстри спорту. Його відправили у десантно-штурмові війська. Пройшов навчання на Яворівському полігоні. Воював на Лиманському й Сєвєродонецькому напрямках. Був командиром групи розвідки 71-ї окремої єгерської бригади спеціального призначення десантно-штурмових військ ЗСУ.
– Я виріс у патріотичній родині, батьки прищеплювали мені любов до України, її культури. Та й прізвище моє давнє, козацьке. Хотів, щоби син пишався мною, – зізнався Іван. – Не можна чоловікові залишатися осторонь, коли вбивають дітей, ґвалтують жінок, замордовують наших військових. Це прояв слабкості та зради. Мене підтримали моя родина, друзі, співробітники. Знав, що буде важко, тому був готовий до всього. За три місяці у зоні бойових дій ми тільки дев’ять разів виходили з окопів на дві години, щоби помитися, попрати одяг і ще мокрим натягнути його на себе. Наші військові переписали та сфотографували всі мої мітки та рубці на тілі, щоби могли впізнати, якщо загину. Кажу: "Навіщо ви це робите? Я прийшов сюди не вмирати, а боротися".
Прифронтові міста переповнені військовими
У Лимані було справжнє пекло. Росіяни бомбили безперервно, море вогню падало зверху. "Я, один із небагатьох, зміг вийти звідти. Напевно, вберегла молитва моїх рідних, – каже боєць. – Хоча був поранений і контужений. Після лікування й реабілітації знову повернувся до хлопців. Тут усе по-іншому, ніж у мирному житті. Друг – означає другий я. Ми завжди були разом, мали спільну мету. Кожен підтримує добрим словом, стисканням руки, поділиться шматком хліба. Вдячний родині й друзям, які допомагали та відправляли все необхідне, зокрема авто і пальне. На фронті я відзначив своє 30-річчя. Привітали командир, побратими. Боляче переніс смерть свого найкращого друга-кулеметника з позивним "Ісус". Під час виконання бойового завдання його поранило осколком у голову".
Після повернення до Чернівців Івана Макуха направили служити в поліцію. Але він написав рапорт з проханням відправити його знову на схід у зону бойових дій. Друга ротація тривала чотири місяці на Мар’їнському напрямку. Цього разу у військах служби правопорядку, яка займалася російськими військовополоненими й розслідуванням воєнних злочинів.
– Вразило важке життя людей у прифронтових містах. Коли майже постійно чути звуки сирен, вибухи снарядів, перебої зі світлом та водою, рання комендантська година. На одній невеличкій вулиці завдовжки 50 метрів відбуваються різні події, не пов’язані між собою: комунальні служби асфальтують дорогу, поліцейські на узбіччі оглядають тіла загиблих, військові ведуть російського полоненого, а хтось займається на брусах, – пригадує Іван. – Усі прифронтові міста переповнені військовими, і таке відчуття, що, крім камуфляжного та піщаного кольорів, інших просто не існує. Це вже стало буденністю, до якої цивільні звикли.
Зараз військовий уже повернувся додому й звикає до мирного життя. "Так незвично, що не стріляють, нікого не вбивають. Люди спокійно гуляють, відпочивають у ресторанах і кав’ярнях. Хочеться посадити їх в автобуси й провезти по лінії фронту, щоби побачили, як там важко і страшно. А я живу війною, постійно думаю про побратимів, які залишилися в зоні бойових дій, – зізнався Іван. – Переконаний, що ми переможемо та збережемо свою країну, її суверенітет, мову, культуру. Я готовий за це боротися. І коли треба буде, знову поїду на фронт".
Фото зі сторінки Івана Макуха
Іван Макух зі своєю сім'єю: дружиною Аліною, сином Миколою і маленькою донечкою Єлизаветою.
Чернівчанин воював у десантно-штурмових військах.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
