Історія порятунку семирічного Стаса із Бахмута – справжнє різдвяне диво. Хлопчик із сім’єю жив під обстрілами понад 10 місяців. В останні дні вже просто не реагував на звуки вибухів, а їв свої улюблені шоколадки.
Історію порятунку дитини розповіли "МБ" люди, які змогли допомогти сім’ї. Це капелан із Чернівців Василь ГАСИНЕЦЬ, благодійниця Марта ЛЕВЧЕНКО та військовий Петро ВОЛОШЕНКО, який першим помітив хлопчика.
Показував нашим військовим, куди прилетіло
Відео, на якому семирічний хлопчик у рудій шубці та синій шапці показує військовим будинки, куди прилетіли ракети та снаряди, облетіло весь світ. Багато людей пропонувало допомогу, благали вивезти звідти дитину.
– Коли я побачила цього героїчного хлопчика, який на руїнах показував військовим, куди прилітали ракети, не змогла сидіти на місці. Це був різдвяний час, коли всі готувалися до свят, мріяли, а дитина отак змушена жити. Я поширила допис у соцмережах, що ми розшукуємо Стасика і готові прийняти його з сім’єю в безпечному місці, – розповіла Марта Левченко.
Вже через деякий час благодійниця вийшла на зв’язок із військовим, який потоваришував із мужнім школярем. Той саме шукав можливість для сім’ї виїхати. Через кілька тижнів вмовлянь сім’я погодилася на евакуацію.
"…Мій Стасик нарешті їде у безпечне місце", – написав кілька днів тому військовий.
Саме тоді в Бахмуті з волонтерською допомогою був капелан із Чернівців Василь Гасинець. Він зміг взяти родину з собою на Буковину.
– Я побачив дописи Марти й Павла у соцмережах. Тоді був з волонтерською допомогою у Бахмуті. Звичайно, на той момент батьки ще не були готові виїжджати. Минуло майже два тижні, доки ми змогли їх забрати. Таку важливу справу я не міг залишити без уваги. Постійно на зв’язку були з Мартою, Петром. І от нарешті сім’я з котом Маркізом у безпеці, – розповів В. Гасинець.
Ходив до школи лише два тижні
Мама Інна, батько Денис, сини Стас та Олексій і кіт Маркіз тепер живуть у "Місті добра" в Чернівцях. Кажуть, на новому місці найважче… звикнути до тиші…
– З 24 лютого ми жили під безперервними обстрілами. У Бахмуті постійно стріляють, все вибухає. Спочатку було не так страшно, бахкало не так інтенсивно. Можна було жити. З серпня стало набагато важче і дуже страшно. Росіяни почали підходити ближче, а ми живемо в центрі Бахмута. Довго не хотіли їхали, це все ж таки наш дім. Але коли вже почало прилітати у двір, зрозуміли, що іншого виходу просто немає, – розповідає мама Стасика Інна.
Стас – першокласник, але вчився він лише два тижні. Навчання було дистанційним. Хлопчик сміється, що майже нічого зі школи не пам’ятає. Батьки додають, що коли зникли мобільний зв’язок й електроенергія, про навчання вже й не йшлося.
– Спочатку світло, зв’язок, мобільний інтернет були. Потім нічого не стало. Ми виходили на дев’ятий поверх будинку, то звідтіля вже можна було зателефонувати комусь. Від вересня так було. До нас приходили люди з інших будинків на наш дев’ятий поверх, щоб телефонувати рідним, – додають батьки хлопчика.
На подвір’ї облаштували літню кухню
Про життя у Бахмуті сім’я мало розповідає. З продуктами, кажуть, проблем не було. Дуже допомагали волонтери, а ще більше – військові.
– Їжу нам привозили волонтери, віддавали військові. Готували усім під’їздом на подвір’ї, де облаштували літню кухню. Від вибухів ховалися у квартирі. Ми жили спочатку на шостому поверсі, а потім спустилися на другий. Навіть Стас знав, що коли вибухи – ховатися у коридорі. Це було наше безпечне місце, – розповідає Інна.
У будинку залишалася ще одна дитина
– Ми наважилися виїхати, проте у нашому місті досі залишається ще багато людей. У нашому будинку – приблизно десять людей лишилося, є й одна дівчинка маленька, – додає Інна.
Жінка сподівається, що через деякий час їм вийде винайняти якийсь будинок чи квартиру. Але поки що житимуть у "Місті добра".
– Я навіть не знаю, як ми наважилися. Їхали і навіть не знали, куди точно нас везуть. На заході країни я вперше. Хвилювалися дуже сильно… Але треба було думати про дітей, залишатися в таких умовах було неможливо, – ділиться переселенка і додає: – Поки що будемо жити тут, але, можливо, вийде знайти невеликий будинок для нашої сім’ї. Нам обіцяли допомогти. Про повернення ми ще не думали, але додому, звісно, дуже хочеться. Нам часто дзвонить Петро, доповідає про обстановку. У Бахмуті залишилися наші друзі, знайомі. Багато з них не хочуть виїжджати. Тому дуже віримо у ЗСУ і в те, що війна швидше закінчиться.
Марта Левченко:
"Ми закликаємо мам, дітей обов’язково евакуювалися, готові прийняти всіх. Беріть приклад зі Стасика і його сім’ї. Я дуже прошу людей звідти приїжджати. Розумію, що важко залишати свої домівки, навіть свої підвали, де ховалися. Та дуже прошу виїжджати!"
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
