Фото ілюстративне

Після 24 лютого перше, що зробила, - це відправила на потреби ЗСУ "ковідну" тисячу, яку, на щастя, не встигла розтринькати. Також усі наявні на картках бонуси. Ну і далі по можливості продовжую пересилати кошти на потреби армії. Звісно, це не бозна-які суми, але що можу.

"От зараз як наплету!"

Також повідносила у штаб гуманітарної допомоги речі – ті, які у гарному стані, - з двох своїх дітей. Скаржилася на ворожі пропагандистські ресурси в інтернеті, писала у різні російські пабліки правду про війну в Україні, намагаючись до них достукатися.

І ось так наче щось я й робила, але розуміла, що цього вкрай мало, що інші роблять значно більше. Трохи заспокоювали звернення влади до українців, щоби вони поверталися на свої робочі місця, до своїх звичних справ. Що нічого поганого немає в тому, щоби працювали салони краси, магазини з одягом та інші заклади, а люди усіма цими послугами користувалися. Бо це забезпечить сплату податків, а відтак підніматиме економіку країни. Без економіки ж нікуди. Отож я трохи "всілася" і робила свою роботу.
Але хотілося ще якось допомогти. Тож вирішила піти поволонтерити. Наткнулася в соцмережах на оголошення про те, що у центрі міста потрібні волонтери для плетіння маскувальних сіток. Тож пішла туди.

Спочатку було якось ніяково, але, увійшовши у приміщення, де плели сітки, відразу зітхнула з полегшенням. Мене прийняли привітно, із посмішками, адже додаткові робочі руки потрібні завжди.

У кімнаті стояли каркаси із натягнутими основами для плетіння. Біля них – ящики з уже порізаними смужками тканин різних відтінків зеленого: від світлого то кольору хакі.

Серед присутніх здебільшого були жінки: як молоді, так і дещо старші. Частина з них нарізали смужки, інші вплітали їх у сітки. Одна з дівчат відразу почала мені показувати, як це робити. Треба вважати, щоби не було великих пропусків, але й водночас залишати місце, щоби крізь сітку можна було щось бачити, пояснювала. Також не має бути помітних візерунків, "змійок" і так далі… Словом, як я зрозуміла, чим більше "петляєш", тим краще. Також варто час від часу міняти відтінок стрічки. Щоби виглядало якомога природніше.

Отак я слухала ці поради, дивилася за вправними та швидкими рухами дівчини-волонтерки, і так у неї це все гарно виходило. Ну що тут складного, здавалося мені? Зараз як приступлю до роботи, як наплету…!

У результаті я й справді "наплела", але зовсім не так, як би того хотілося. "Змійки", візерунки, великі відстані між клітинками – усе те, чого просили уникати, я якраз і зробила. Жінки поряд делікатно пояснили мені, що не так. Я хвилювалася, що будуть зараз кепкувати, але всі одне до одного ставилися з розумінням. Пояснювали та показували знову і знову, втішали, що не так усе й погано і потрібні просто час та терпіння. І це дуже допомагало, бо якби почали жорстко критикувати роботу, то в мене взагалі би нічого не вийшло. А так потроху-потроху, і жіночка поряд вже навіть і похвалила мене – мовляв, тепер більш-менш правильно. Правда, це сталося вже десь наприкінці другої години мого волонтерства. Разів десять я розплітала і переплітала стрічки заново. Працювати на совість спонукало усвідомлення, що від того, наскільки якісно буде сплетена сітка, може залежати здоров’я, а, може, й життя когось із захисників.

"Повертайся на другу батьківщину, до Чернівців…"

Відчула на собі, що плетіння сіток – доволі нелегка справа. Починають боліти руки, ноги, наприкінці "зеленіє" в очах. І я би навіть сказала, що ця робота інтелектуальна. Чому? Бо постійно доводилося напружувати мізки і думати, куди би краще вплести наступний стіжок. Можливо, для тих, хто давно цим займається, це не так складно, вони вже це роблять "на автоматі".

До речі, жінки зауважили, що плетіння сіток дуже заспокоює і допомагає зняти стрес. Що для них дуже актуально, адже практично всі присутні – переселенки. З різних міст: Харкова, Херсона, Київщини… Я чи не єдина там була місцева… Можливо, тому, що навідалася у будній день, у робочий час.

"Ми все одно сидимо без діла, то хоч будемо допомагати чим можемо. А місцеві всі на роботу ходять, тому їм ніколи", - пояснили мені.

Відчувалося, що жінки вже не один день ходять сюди волонтерити і потоваришували між собою. Вони ділилися своїми історіями, розповідали, що коїться в їхніх містах, регіонах. Подумалося: замість того, щоби зараз веселитися, жартувати, провадити звичні дівочі посиденьки, нам, жінкам, доводиться говорити про війну, вибухи, вбивства…

Харків’янка розповідала про своє місто:

"Наш Харків був таким красивим! Які дороги, тротуари, парки, будинки! Як у нас було прибрано та затишно! І люди наші звикли до чистоти. Навіть зараз просто моментально розчищують понівечені російськими військами будинки, вулиці, щоби й сліду не залишилося від обстрілів", - згадує з ностальгією жінка.

Інша ж повідомила: "Я завтра вже їду за кордон". Подруги з жалем зітхнули, почувши це, одна з них додала: "Щасти тобі. Але ти того, гляди, якщо щось не так, - відразу повертайся на батьківщину. На свою другу батьківщину, до Чернівців…"

Ну, а мене вистачило годин на три. Далі довелося бігти у справах, та й втомилася, чесно кажучи. Треба частіше приходити і практикуватися. Тим паче, що робочі руки справді потрібні і на них завжди чекають, у тому числі й у вихідні.

Куди можна принести допомогу або прийти поволонтерити:

-політехнічний коледж (вул. Павла Каспрука, 2)

-резиденція молоді (вул. Головна, 41)

-школа №8 (Роша)

-школа №22 (вул. Південно-Кільцева)

-школа №24 (вул. Фізкультурна, 5)

-школа №28 (вул. Руська)

-школа № 38 (Садгора)

-школа №14 (вул. Шкільна)

-спорткомплекс "Олімпія" (вул. Воробкевича, 6).

-вул. Пилипа Орлика,4;

-вул. Заньковецької, 5.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram