Відомий співак Павло Дворський спочатку вчився на конструктора космічних кораблів. Він ніколи не співав російською, хоча міг це робити і стати значно популярнішим. Та вибрав українську пісню і вже пів століття популяризує її по всьому світу.
Про 50 років своєї творчості, про те, чому не залишився у Києві і чи був під "ковпаком" КДБ, співак розповів "МБ".
Його ювілейних концерт до 50-річчя творчості відбудеться в Чернівецькій обласній філармонії імені Дмитра Гнатюка 19 травня.
– Ви завжди хотіли бути співаком, чи думали про іншу професію?
– Я змалку мріяв бути співаком. Батьки усміхалися і казали, щоб я залишався у селі разом з родиною, працював комбайнером або водієм. Після закінчення Ленківської школи я вступив у Харківський авіаційний інститут, бо батьки і друзі казали: "Музика і пісня – це добре, але чоловікові потрібно мати надійну професію". За порадою сусіда, вступив на конструктора космічних кораблів. Провчився пів року і зрозумів, що то не моє. Якось я захотів у виші організувати музичний колектив, щоб співати українську пісню. Мені ж дали зрозуміти, що цього не буде. Сказали: "Вчися або співай", я вирішив співати…Приїхав додому на Різдво. Батьки зрозуміли, що я там не можу вчитися. Пішов служити до армії. Грав у духовому оркестрі, вокально-інструментальному ансамблі. Після закінчення служби вступив на другий курс музичного училища на три напрямки: по класу народних інструментів, хорового диригування і вокалу.
– Що найчастіше згадуєте про перші роки творчості, яким був ваш перший виступ?
– Музикою я займався з чотирьох років – грав на гармошці, на баяні, виступав на учнівських конкурсах. Моя професійна творча діяльність почалася з ансамблю "Смерічка". Це був дуже гарний і напружений період. Ми давали по 110 концертів у квартал, іноді це було по два-три концерти на день. Виступали у багатьох містах Радянського Союзу. Наприклад, у Челябинську у Росії було по чотири концерти на день. Починали о десятій ранку з аншлагами. І ніхто не казав, що не розуміють української, всі сприймали нашу пісню.
Та найбільше мені згадується виступ з колективом "Смерічка" у рідному селі Ленківці Кельменецького району. Прийшли найдорожчі для мене люди.
– Що означало бути україномовним артистом у Радянському Союзі? Було значно менше переваг? Чи пропонували вам співати російською мовою?
– Звичайно, важко було: не ті можливості, не та популярність. Мені радили написати кілька пісень російською мовою, з російськими авторами. Так, мовляв, розкручуся, буду популярним. Але у мене була інакша позиція. Я хотів творити рідну українську пісню. Тому я не писав пісень російською. Окрім одного випадку, у 1985 році "Смерічку" запросили на Всесвітній фестиваль молоді у Москву. Ансамблю дали завдання мати пісню, якою будуть відкривати фестиваль. Я разом із Юрієм Рибчинським написали пісню "Корабель земля" про мир. А так завжди співав і творив українською мовою.
– А вас викликали у КДБ через те, що ви пропагували українську мову?
– Ні, не викликали. Але були варіанти, щоб працювати там. Це кожен артист знає. Навіть не думав служити цій організації. Розумів, що маю бути чесним перед своїми друзями. Слава Богу, мене це оминуло. Хоча у поїздках ми відчували, що були люди, які за нами стежили.
– Ви відчували тиск на творчість, казали "зверху" про що варто писати, а про що ні?
– У Чернівецьку філармонію надсилали дуже багато клавірів російських композиторів, поетів і казали брати у репертуар. Ми ніби погоджувалися, але творили своє: і Левко Дутківський, і Назарій Яремчук, і я. Мали кілька варіантів пісень про всяк випадок. Адже на будь-які гастролі без попередження могла прийти комісія, щоб перевірити, чи ми співаємо російські пісні. Ми на кожному концерті домовлялися з "білетершами", щоб вони нас попереджали. І якщо все було спокійно, співали свої рідні українські пісні.
– Вам пропонували переїхати до Києва чи, можливо, навіть до Москви, щоб ви там співали і розвивали свою творчість?
– Ні, до Москви не пропонували, бо знали, що я б такого ніколи не зробив. А у Києві я жив певний період з родиною, з 2004 року, коли мої сини навчалися. Старший син вчився у консерваторії на оперному відділі, а менший – у юридичному університеті. А коли вони здобули освіту, вирішили повернутися на Буковину. Мене тягнуло сюди до родини, друзів, хоча у Києві теж багато друзів, але з роками тягне туди, де ти починав.
– Скільки у вашому доробку пісень і чи є у вас найулюбленіша?
– Я не рахував своїх пісень, але, думаю, їх не менше 200. Не можу сказати про улюблену. Вони всі мої і мають свою енергетику. Але вважаю, що є знакові пісні – "Смерекова хата", "Стожари", "Нехай тобі розкаже дощ", "Будуймо храм", "Святий оберіг". Усі ці пісні живуть доти, доки їх співають.
– Ваші пісні співають уже кілька десятиліть. Наприклад, пісню "Стожари" переспівали десятки співаків і досі співають. Вона не сходить зі сцени. Звідки з’являлися ідеї, натхнення?
– Бувало по-різному. Іноді спочатку з’являлася музика, я награвав її поетові і вже він створював слова. А бувало навпаки – коли отримав вірш і вже придумав на ці слова музику. Наприклад, для пісні "Стожари" була написана спочатку музика. Це було в Одеській області у червні 1978 року. Я побачив вночі яскраві зорі, таке враження, що вони були просто над головою. І з’явився оцей поштовх: "Гей ви, стожари!". Наспівав її поету Володимиру Кудрявцеву. А він вже знайшов до неї слова. Досі багато людей не знає, що таке Стожари – а це сузір’я на небі, яке складається з семи зірок. І за легендою, коли хлопець з дівчиною зустрінуться під ясними Стожарами, то будуть щасливими усе життя.
"Смерекова хата" теж була написала на готову музику Миколою Бакаєм. Я написав її у Болгарії у 1984 році і дав перші слова "Смерекова хата – батьківський поріг". Поет ці слова продовжив. Він дуже добре розумів, що таке рідна хата, бо його з родиною вивезли до Сибіру. Коли я прочитав ці вірші, зрозумів, що це знакова пісня. Назарій Яремчук сказав: "Павле, цю пісню будуть співати і наші діти, і наші внуки".
– Володимир Івасюк, Назарій Яремчук – це для вас знакові постаті чи друзі? Як ви з ними познайомилися?
– Спочатку я познайомився з Володимиром Івасюком. Це було на конкурсі дитячих музичних шкіл у 1966 році. Мені було 13 років, а Володі – 17. Він грав на скрипці, я – на баяні. Ми зіткнулися у проході, коли я виходив на сцену. Я поспішав і зачепив його. Він каже: "У мене дуже дорога скрипка", а я відповів: "А у мене недорогий баян". Отак пожартували і розійшлися. Хто б подумав, що я буду потім у колективі "Смерічка", і він напише для мене пісню. Ми брали з нього приклад в одязі. Він гарно та елегантно одягався. І коли їхали на гастролі, намагалися купити такі ж модні речі, як Володимир.
З Назарієм пройшли разом дуже багато впродовж 18 років. Познайомилися з ним під час виступів у музучилищі ще у 1975 році. Коли я був на четвертому курсі, до мене підійшла його дружина, пані Олена, і запропонувала прийти в ансамбль "Смерічка". Я відмовився, бо ще навчався. А вже на прослуховуванні у філармонії був Назарій Яремчук, і відтоді – з 1976 року – ми були разом і на гастролях, і в житті. Він став хрещеним батьком мого молодшого сина В’ячеслава.
Так, у нас були важкі моменти у творчості, у житті. Назарій був трудоголіком. Він хотів, щоб я щодня писав нову пісню. Тому часто були робочі суперечки, але ми все долали разом.
Павло Дворський з Назарієм Яремчуком
– Чи слухаєте сучасну музику і як ставитеся до неї? Є багато різноманітних жанрів, але часто це пісні "одноденки".
– Я ставлюся позитивно до сучасної музики, хай молодь шукає себе у різних варіантах, а кращий – збережеться і передасться. Мені, наприклад, подобається Артем Пивоваров, його варіанти пісень на слова Тараса Шевченка. Хай пробують, у них є енергія і талант.
–Як вдалося залишатися на сцені популярним 50 років?
– Я зміг розвивати свою творчість завдяки чудовій родині. Завдяки моїй дружині Світлані, яка у 1979 році також починала у "Смерічці" разом зі мною. Завдяки моїм дітям, які повірили у мою пісню і продовжують співати. І завдяки моїм побратимам, які підтримували і словом, і порадою.
Павло Дворський з синами
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
