Нещодавно подружжя заслуженої артистки України Оксани Савчук та музиканта-цимбаліста Івана Кавацюка з дуету "Писанка" на запрошення губернатора Геннадія Москаля виступило з трьома концертами на Луганщині. Співали українських народних пісень у Сєвєродонецьку, Біловодську та солдатських казармах.
"Люди вперше почули цимбали"
Коли Оксана Савчук розповідає про поїздку, її очі сльозяться від емоцій.
– Жодних вагань, чи вирушати в тур Луганщиною, у нас не було, – розповідає пані Оксана. – Ми уже давно думками та концертами перебуваємо з нашими воїнами. Коли ж вирушали в дорогу, розуміли, що будемо бачити розбиті дороги, порожні села, розбомблені будинки... Та виявилося, що бути готовим таке бачити неможливо. У серці був вражаючий біль та відчуття, що це у твою хату влучила бомба.
Перший концерт дует відіграв у Сєвєродонецьку: з дороги артисти одразу вийшли на сцену місцевого палацу культури. У місті немає жодного вільного місця: школи, лікарні, підвали – усе заповнене біженцями. І посеред людей, які утекли від війни, артисти вийшли на сцену, щоб заспівати народну українську пісню.
– Скільки би не говорили, що на Сході не люблять западенців та Україну, усі ці упередження були зруйновані під час нашого концерту, – пригадує пані Оксана. – Нас чекав переповнений зал. Вражало, з якою любов’ю оформили сцену, який зробили ярмарок з українськими книгами! Багато людей були у вишиванках: від дітей до стареньких. І усе це в обід буднього дня. Як тільки ми вийшли на сцену, з першого акорду нас зустріли оваціями. Ми виступали, як удома. Хоча в залі були люди, які вперше почули цимбали. Під час виступу я розуміла, що в людей прокидається приспана пам’ять: та, що закладена генетично. Українці на Сході обдурені ідеологічно.
Під час концерту глядачі разом з артистами співали "Горіла сосна", "Ой, чий то кінь стоїть". Інколи пані Оксана опускала мікрофон й зал співав замість неї.
– Кульмінацією виступу був момент, коли зал самостійно заспівав "Червону руту", – говорить Оксана Савчук. – Коли ми згадали про Володимира Івасюка, люди дуже щиро і сентиментально почали аплодували. Напевно сам Івасюк у ці хвилини слухав, як на сході України люди співали його пісень.
Після концерту глядачі не відпускали дует більше двох годин.
– Підходили літні жінки й говорили "Дєточка, спасібо", згадували родичів із Заходу України, – усміхається артистка. – Найбільше вразило те, що коли уже виходили з палацу, нас зустрів худенький літній чоловік. Дідусь низько вклонився й старанною українською промовив: "Дякую за те, що за усі ці місяці війни я у залі вперше забув про страх" (у артистки навертаються сльози на очі, – авт.).
"Де вони взяли хризантеми посеред лютого?"
Після концерту артисти вирушили у казарми до солдатів (неподалік Сєвєродонецька). Бійцям вручили привезені подарунки. Коли запитали, про що ті мріють, були вражені.
– Хлопці оточили нас колом й просто сказали: "Та ви просто обійміть нас і поцілуйте", – пригадує артистка. – Ми обіймали їх усіх. Я побачила, що у наших воїнів особливі очі. Ці очі інакші, ніж в інших людей. Очі наших солдатів наповнені великою відповідальністю. Коли дивишся у їхні очі, є сильне проникливе відчуття братерства...
Коли дует виступав у казармі, воїни не втрималися й почали танцювати. "Те сіре холодне приміщення, і раптом танець, у якому – радість, мужність... Неможливо передати словами", – каже Оксана Савчук.
Після виступу у казармі колектив вирушив у Біловодськ, що біля російського кордону. Там також зібрався повен зал людей, які хотіли заспівати українських пісень.
– У залі було місцеве населення та військові, – каже пані Оксана. – Було враження, що весь свій біль люди у залі хотіли виспівати, викричати у вигуках "Браво". Вони поводилися, наче маленькі діти. У руках багатьох людей була українська символіка, прапорці. А ще я не розумію, де люди там взяли жовтогарячі хризантеми посеред лютого, прикрашені жовто-блакитними стрічками...
– Тепер я розумію, що ми на Луганщині, побачили справжнє життя: там нині люди не лукавлять, не брешуть, – продовжує артистка. – Людина, яка поїхала туди один раз, не може бути більше байдужою: серце болітиме за українців на Сході. Ніколи уже не зможу забути хлопця з Луганська. Він стояв на посту у весняному одязі, а на вулиці був 21 градус морозу. Ми мали з собою бушлат, скинули із себе й віддали. Хлопчина одягнув того бушлата, а рукави – короткі, йому до ліктя... Як же було боляче це бачити! Є не лише наші західні хлопці, яким потрібно допомагати, є й патріоти зі Сходу, які залишилися без підтримки. І таких хлопців там дуже багато. Я назавжди зрозуміла, що немає своїх та чужих. Часто кажу людям: якщо наважилися боротися за Україну, то зумійте полюбити тих українців, які заблукали. Так, у них інша ментальність, але їм необхідна наша підтримка. Вони інші люди, але ми не повинні засуджувати їх. Ми не знаємо, як багато із них щось переосмислюють нині.
Додому Оксана Савчук та Іван Кавацюк везли дуже багато подарованих квітів. На прощання артистка говорить: "Важко уявити, але у довгій дорозі не зів’янула жодна квіточка, подарована слухачами на Сході".
