Фото надала Марія Гордіца. Колаж molbuk.ua
Іван Гордіца – відомий буковинський дизайнер і майстер різьблення по дереву, заслужений діяч мистецтв України, двічі голова обласної організації Національної спілки художників України.
Його роботи сповнені глибокого змісту. У руках митця пласт дерева оживає й розповідає історію про щастя, кохання, а часом і трагедію.
Десятого грудня Іван Дмитрович відзначив 80-річний ювілей, і йому є що згадати. Життєвий шлях митця був непростим. Попри спротив радянської влади, хлопчикові із невеликого села, який народився у час страшної війни, вдалося стати визнаним художником.
Як усе було, Іван Гордіца розповів molbuk.ua
"Поспішали охрестити, бо боялися, що не доживу"
Майбутній талант з’явився на світ у селі Митків на Заставнівщині. Його батько в цей час воював на фронті. Тож спочатку 19-річна мати ростила сина сама, допомагав дідусь.
"Я народився під час війни. Із нашого маленького села москалі забрали на фронт 650 чоловіків. Наказали й моєму батькові збиратися. Дід йому порадив: "Женися, бо війна важка, можеш не вернутися". Тато відразу й одружився. А вже через місяць, у березні, пішов на війну. Моя мама завагітніла. Дуже хвилювалася за тата, бо з фронту надходили тривожні звістки. Я народився слабким. Рідні навіть поспішали мене охрестити в церкві, бо не були впевнені, чи виживу", – оповідає пан Іван.
Через рік батько Івана повернувся із війни без ноги. Тож господарство лягло на плечі матері.
"Я ріс худим, хирлявим. Тато все казав: "Ти такий худенький, як будеш у колгоспі працювати? Кінь хвостом ударить, то ще приб’є. Вчися, шукай роботу в місті, бо пропадеш". Я й сам розумів це. Постановив собі, що мушу вирватися із села. Багато читав, любив малювати. Мені навіть купили кольорові олівці", – згадує Іван Дмитрович.
У ті часи людей із сіл випускали неохоче, але юнакові допоміг статус батька – ветерана війни. Так у 16 років він вступив на відділення художньої обробки металу Вижницького училища прикладного мистецтва. На четвертому курсі його забрали до армії.
Після трьох років служби Іван вирішив вчитися на художника у Москві. Гадав, його, такого бравого вояку, приймуть без вагань. Утім, хлопцеві заявили, що там і своїх митців вистачає, тож нехай їде вчитися в Україну. Так Іван Гордіца опинився у Харківському художньо-промисловому інституті.
"Я вступив на факультет промислового дизайну, там був більший набір і вищі шанси пройти. Тож за фахом я дизайнер-проєктант. Хоча в ті часи слово "дизайн" було заборонене. Мовляв, відгомін "загниваючого Заходу". У нас це називалося "художнє проєктування". Навіть підручник був "Технічна естетика". Не вчення, а сама бутафорія", – з іронією згадує Іван Дмитрович.
Після закінчення інституту чоловік працював у кількох містах Росії. Але всюди до нього ставилися із підозрою, бо ж хлопець із Буковини, западенець. Партійного квитка він не мав, а без нього не хотіли приймати до Спілки радянських художників. Це вдалося лише у 1988 році. Єдине, що тоді пропонували Іванові, – виводити шрифти, писати "Слава КПРС" на агітплакатах і реставрувати пам’ятник Леніну.
"Мріяв утекти із совка"
Врешті життя у совку так остогидло чоловікові, що він задумав утекти із цієї "тюрми народів". Розробив хитрий план.
"Я поїхав до Мурманська, де планував влаштуватися моряком на корабель. Там ловили рибу і з неї виготовляли консерви, які завозили у порти різних країн. Сподівався в одному із портів непомітно вислизнути на берег, – оповідає. – Але для цього треба було пройти ретельну перевірку. Усі успішно відбув, залишився останній шостий відділ – КГБ. Я вже п’ю з друзями вино на радощах, і тут ... мені відмовили, сказавши, що потрібна характеристика із обкому комсомолу. Так затія не вдалася.
Товариші втішали: "Нічого, будеш у Мурманську на Білому морі рибу ловити. Та мені нащо те Біле море здалося? Я хотів на волю. Ще й захворів через тамтешні морози. Врешті написав мамі листа, усе розповів, і вона мені вислала сто рублів на дорогу. Так я повернувся до рідного Миткова".
З 1975 року Іван Гордіца осів у Чернівцях. Спершу було непросто.
"Черевики подерлися, пальці голі, ходжу в маминій куртці, а мене не беруть на роботу – знову ж таки через те, що буковинець. Заледве вдалося влаштуватися проєктантом художньо-виробничого комбінату. Вкотре допоміг статус батька-ветерана війни", – зауважує.
Митець відчув, що силу свого таланту найкраще зможе проявити у різьбі по дереву. Так з’являються його "Мелодії Кримських гір", "Меланхолія – 2", "Сусанна", "Чорнобильський жайвір", "Зірка полин", "Композиція для віолончелі" та багато інших.
"До дерева треба докласти багато зусиль, це важка праця. Виносити ідею, знайти відповідну деревину, і ще маса механічної роботи: стругати, довбати, шліфувати, лакувати... Тому вже якщо щось створив, то це має бути достойно.
Загалом у мене близько 60 робіт, із них ще п’ять незавершені. Утім, на виставки їх не брали, така була політика. Бо ж буковинець. Вони лежали мертвим вантажем", – зазначає митець.
Створив проєкт реконструкції вулиці Кобилянської
Щоби прогодувати родину, а в ній уже підростало три донечки – Іван Гордіца займався художнім оформленням кафе, ресторанів, будинків культури, навіть тодішнього проспекту 50-річчя Жовтня (зараз проспект Незалежності). Розробив проєкти реконструкції
інтер’єрів центрального виставкового залу "Манеж" у Москві, ресторану "Пролісок" у Чернівцях і навіть вулиці Кобилянської.
"З дитинства пригадую всі ці макети будівель, лавочок, дворів, храмів із картону. Ми із сестрами часто ними гралися, – згадує донька митця Марія Гордіца. – А ще любили розглядати татові роботи із дерева. Вони багато в чому формували наше світосприйняття. Наприклад, "Мелодія Кримських гір"... Уявляєш море, розглядаєш дівчат із кучерями, наче закрученими хвильками. Скільки не дивися, завжди щось побачиш нове. А завдяки "Чорнобильському жайвору" ми, діти, розуміли, що Чорнобиль – це справді страшне лихо".
Відлига почалася лише у період розпаду Союзу. У 1990 році Іван Гордіца очолив обласну організацію Національної спілки художників України. Цьому сприяло і те, що не був комуністом. Часи змінилися… У 2000-их митець нарешті зміг організувати персональні виставки в Австрії та Чернівцях. До автора прийшло справжнє визнання, його роботи належно оцінили. Зараз вони зберігаються у приватних колекціях по всьому світу.
У своїх 80 років ювіляр чудово почувається, сповнений оптимізму і вдячності за все, що має.
"Коли мене запитують, як справи, завжди відповідаю: "Чудово!". І це правда! Я ще не ношу окулярів, не ходжу з ціпком, над головою – рідне українське небо. Єдине, чого прагну всією душею, – перемоги України над клятими москалями, яких усе життя ненавидів за те, що вони віками хотіли знищити нашу Батьківщину. Але їм це ніколи не вдасться!" – переконаний Іван Гордіца.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
