Анна Шадріна та Микола Гаркуша із Маріуполя уже рік мешкають у Чернівцях.
Подружжя 30 років займалося бізнесом, у 2022 році втратило власне підприємство, будинок у Маріуполі, улюбленого собаку Діка, а Анна мало не осліпла на одне око, йдеться публікація "МБ".
Із Анною та Миколою ми зустрілися у локації у Чернівцях на вулиці Орлика, 4, де вони організували плетіння маскувальних сіток для військових, зокрема для батальйону, в якому служить рідний брат Анни Володимир.
"Війна для нас триває вже 10 років""Із чоловіком Миколою ми займалися бізнесом з 1992 по 2022 рік. На початку 90-х чоловік зареєстрував своє підприємство у Маріуполі. На початку 2000-х вирішили займатися виробництвом. Купили велике підприємство, яке розміщене за кілометр від "Азовсталі" і за 10 кілометрів від села Широкино. У нас було велике підприємство – 20 тис. кв. м виробничих площ, транспортний цех, ливарний цех, цех кузні, цех металообробки. Ми виготовляли металоконструкції, починаючи від рекламних білбордів", – розповідає Анна.
Війна для подружжя, як і їхня волонтерська діяльність, тривають уже майже десять років.
"Ще в 2014 році, коли велися бої у Широкино, люди переховувалися у бомбосховищі на нашому підприємстві, яке обладнане на глибині 12 метрів під однією з будівель. Тоді Маріуполь оборонявся, і думки тікати ні в кого не виникало. За місяць-два українські військові почали приїжджати до нас ремонтувати техніку, ми забезпечували їх генераторами, просто кликали їх у гості. Вони приїжджали до нас поїсти, виспатися, помитися, перечекати. До самого 2022 року ми постійно допомагали ремонтувати військову техніку", - згадує жінка.
"У бомбосховищі у нас був ангел-охоронець"Коли настав лютий 2022 року, люди одразу згадали пекло 2014-го.
"Навіть у ці дні ніхто не планував тікати. Місцева влада і військові казали: "Ми не здамо Маріуполь", і ми їм вірили. У нашому бомбосховищі зібралося багато людей. У бомбосховищі у нас був ангел-охоронець – дівчинка Настуся, якій було всього три дні. Хоча обстріли були страшні, ми встигли спустити у бомбосховище генератори. Бомбосховище було обладнане: стелажі, дерев’яні настили, матраци. Ми берегли паливо, батареї телефонів. Температура була +6-+8 градусів. Між обстрілами висовували носа на поверхню, щоб бодай трохи вдихнути свіжого повітря. З нами у бомбосховищі була наша 9-річна вівчарка Дік, він розганяв всіх собак, нікого не підпускав до нас", - каже Анна.
За кілька тижнів у Маріуполі зник зв’язок, інтернет. Були постійні обстріли...
"Щоразу, коли я вибиралася на поверхню, бачила, що згоріли чергова наша машина, цех... Ми почали розуміти, що потрібно якось вибиратися. Одного разу я побачила кількох людей на дорозі. Крізь вогонь та вибухи я побігла до них. Вони сказали, що буде зелений коридор. Я швидко повернулася у бомбосховище і повідомила новину. У нас залишилося дві машини. Ключі від однієї машини мій чоловік віддав нашому працівникові Антону, дружина якого була на шостому місяці вагітності. Сім’я Настусі кудись помчала на своєму маленькому автомобілі, яким дивом вцілів. А ми поїхали у центр міста – до драмтеатру, де неподалік у нас була квартира. Драмтеатр тоді був ще цілий. Їдемо – вибух, ось ми об’їжджаємо тіло загиблого, ось вирви від бомб… Людей практично немає, мертвих дуже багато… Люди стояли біля драмтеатру, багато хто перебував у драмтеатрі. Багато машин, дітей… Всі чекали зелений коридор, всі хотіли врятуватися. На момент вибуху ми були не в драмтеатрі, ми чули цей вибух... Це було пекло…", - зі сльозами на очах згадує Анна.
"Осколки пролетіли наді мною"Жінка каже, що ніколи у житті не забуде один із десяти днів, коли перебували у центрі Маріуполя.
"Це було за дві доби до того, як знищили драмтеатр. Води, газу, світла не було. Люди готували їжу на вулиці на вогнищах. Мій чоловік Микола виходив один із перших, щоб розпалити багаття. Мій обов’язок був набрати води. Я брала два бідони і ходила з Діком у парк біля моря до джерела. Туди йшли всі люди по воду. Мене вже впізнавали по собаці. У той день був сніг, було слизько. Величезна черга людей… Один із чоловіків запропонував мені набрати води. Коли він віддав мені бідони, я подякувала і пішла нагору. І тут моторошний звук літака... Мій собака мене штовхнув під паркан. Я пам’ятаю, що той вибух був дуже близько. Осколки пролетіли по металевому паркану просто наді мною. Прийшла до тями від того, що Дік облизує мені обличчя – значить потрібно вставати. Перше, що я побачила, коли підійнялася, – це закривавлене тіло чоловіка, який набрав мені воду... Через два дні ми вже виїхали з Маріуполя", - продовжує Анна.
Виїжджало подружжя під обстрілами великою колоною, об’їжджали мінні поля.
"Трималися всі разом. Чоловік зв’язався з нашим київським товаришем Олександром, який на той час перебував у Чернівцях. Вирішили їхати також до Чернівців великою групою – нас було шість машин. Із нами був наш Дік – з німецькою вівчаркою було важко знайти житло у Чернівцях. Тому ми шукали будиночок, а не квартиру", - каже жінка.
Зрозуміла, що втрачаю зірРодина оселилася у Чернівцях, а через два тижні Анна зрозуміла, що втрачає зір на одному оці.
"Чорнота, я нічого не бачу, око болить, сіпається. Ми звернулися у поліклініку №2. Офтальмолог Олег Кучук сказав, що у мене дуже непроста ситуація, і діяти потрібно негайно. Понад годину він кудись телефонував, паралельно приймав пацієнтів, чекав дзвінків від когось…. Хтось йому відмовив – була якраз п’ятниця, 15 квітня 2022 року, перед вихідними. Нарешті він домовився, і наступного дня, у суботу, я потрапила в офтальмологічну клініку "Ваш зір". Тоді у мене був шок. Однак я потрапила до чудових спеціалістів, злагодженої команди. Виявилося, що у мене локальне відшарування сітківки, яке могло призвести до повної сліпоти. І діяти потрібно було негайно. Лікарка Марина Карлійчук кілька разів здійснювала лазерне припікання сітківки, яке чергували з медикаментозним лікуванням. Мені пояснили, що, можливо, вдасться врятувати око без хірургічного втручання. Офтальмолог розпитувала про можливі причини мого захворювання. Коли я розповіла про все, що нам довелося пережити, вона розвела руками і сказала: "Тепер зрозуміло"... Я вдячна клініці "Ваш зір" за врятоване око! Якби не їхня злагоджена робота і швидка реакція, за вихідні я могла би втратити зір повністю. А ще дуже вдячна офтальмологу із поліклініки Олегу Кучуку – якби не він, я не знала би, куди мені звертатися у чужому місті", - зізнається Анна.
Анна Шадріна показує фото на телефоні свого зруйнованого будинку у Маріуполі, яке надіслала сусідка. Кабінет на першому поверсі – єдине місце, де вціліли стіни.
"Це фото зробили ще у грудні, – каже Анна. – Можливо, зараз там вже й цього немає…"
У Чернівцях подружжя продовжує займатися волонтерською діяльністю – плетінням маскувальних сіток і запрошує всіх охочих долучитися до доброї справи: потрібні руки, фінансова допомога та матеріали.
№Ми мріємо повернутися в Маріуполь. Хотіли повернутися у лютому, потім – у березні, а тепер чекаємо контрнаступу, щоб повернутися в український Маріуполь", – каже Анна.
До теми
Плетіння маскувальних сіток відбувається за адресами:вулиця Орлика, 4 (третій поверх) – щодня від 10.00 до 19.00:
площа Центральна, 1 ("Я Маріуполь", вхід з боку вулиці Франка) – понеділок-п’ятниця від 9.00 до 18.00.
Ваші руки та хоча б одна година на день чи тиждень – це врятоване життя наших військових.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
21-04-2023, 14:41
0
1 477
