«Узяла лише невелику валізу і документи»: історія луганчанки, яка переїхала до Чернівців на початку війни

Вона викладає режисерські дисципліни у коледжі мистецтв та керує театром-студією "Дев’ятий замок".

У Луганську Ганна Шевченко працювала викладачкою в академії культури й мистецтв, вела народний театр "Ага-Т". У Чернівцях вона вже сім років, йдеться в публікації "МБ".

Каже, що тут теж займається улюбленою справою – навчає майбутніх режисерів організації театралізованих заходів.

"Уже випустила одну групу, зараз готую другу. Мені дуже подобаються мої студенти. З ними легко і цікаво працювати. Я люблю творчий процес і прагну, аби ті, хто поруч зі мною, теж отримували від цього задоволення, горіли, як я, – зізналася жінка. – У Луганську була велика конкуренція, завжди кудись поспішала. Тут спокійніше, можна працювати якісніше".



Повірили на слово

Літо 2014 року змінило життя Ганни та її родини. В академії достроково закінчили навчання, скасували сесію, студентів розпустили.

– Я тоді була також режисеркою приватного професійного театру. В нас були заплановані гастролі в Крим. Крим був уже анексований росіянами, але нас пропустили туди з українськими паспортами. А коли ми повернулися до Луганська, то там уже гули сирени, стріляли "гради" на околицях. Я переночувала одну ніч, вранці склала невелику валізу, взяла документи, які були вдома, і поїхала до брата в Київ. Це було 15 липня 2014-го, – пригадує пані Ганна.

– Мама з дітьми ще раніше виїхали до родичів у Росію і змушені були затриматися там. Чоловік залишився в Луганську, бо мав меблевий бізнес. Вони з напарниками хотіли вивезти обладнання, проте не змогли. Отож чоловік виїхав у серпні, залишивши все. Коли ж повернувся в жовтні, то йому сказали, що нічого його тут немає, в офісі сиділи вже інші люди. Тоді ми думали, що це ненадовго. Сподівалися перечекати і повернутися. Та все затягнулося. Мої знайомі та колеги виїхали в міста, які знаходяться ближче до Луганська. Мені ж більше подобається захід України, бо мій тато родом із Львівщини.



У Чернівці Ганна потрапила випадково. Тут колись побувала її подруга, яка розповіла, що це прекрасне місто з чудовими людьми.

"А ще я чула, що в Чернівцях є гарне музичне училище і духове відділення. Хотіла перевести сюди на навчання свою старшу доньку, яка грала на саксофоні, – пояснила пані Ганна.

– Тож приїхала сюди заради цікавості, на ніщо не сподіваючись. Залишила своє резюме в обласному управлінні культури. У мене були лише дипломи про закінчення вишів, а трудової книжки в академії мені не видали, хоча пропрацювала там 13 років. Зайшла в музичне училище (нині коледж мистецтв), зустрілася з директором Василем Бобиком. Поцікавилася, чи можу перевести сюди доньку, він відповів ствердно. Потім запитав, ким я працювала в Луганську. За декілька днів мені зателефонували й сказали, що запрошують на роботу в училище. Я дуже вдячна, що мені повірили на слово і дали змогу працювати за фахом".

Заявила, що вона українка

Незабаром до Ганни приїхали її мама Ірина Веніамінівна з доньками.

"Мамі дуже сподобалося місто, їй тут комфортно, вона не хоче звідси їхати. Це одна з вагомих причин, чому я вирішила залишитися тут, – каже пані Ганна. – Мама могла залишитися в Росії, бо там усі її родичі, та навідріз відмовилася. Заявила, що вона українка, все життя прожила в Україні, тому повертається на батьківщину. В її віці залишити свій дім, подруг, повністю змінити життя – це було нелегко. Мама займається моєю молодшою донькою. Вона навчається у четвертому класі, ходить у музичну школу та студію "Капітошка". Старша донька закінчила коледж, Прикарпатський університет і магістратуру, працює в Чернівецькій музичній школі № 4. Чоловік залишився в Києві, бо там його фірма, клієнти. До речі, сьогодні 24 роки, як ми одружилися (усміхається – авт.). Привітали одне одного по телефону. Він приїде до нас на Новий рік, і ми разом відсвяткуємо".

Ганна чудово розмовляє літературною українською мовою, хоча в Луганську спілкувалася тільки російською.

За сім років ні Ганна, ні її мама жодного разу не були в Луганську.

"Правду кажучи, і не тягне. Колишнього життя там немає, а те, що є, мені не підходить. Не знаю, чого очікувати від тих людей, які там залишилися, – зізналася режисерка. – Якщо людина кричить, що вона щира українка, а через пів року організовує свято Новоросії, то як можна їй вірити? Ми працюємо з дітьми, тому наша професія вимагає порядності. Я роблю те, що вмію, роблю добре – і в цьому полягає мій патріотизм".

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram