Вона пропрацювала 32 роки терапевтом в міській поліклініці № 1, а до того 10 років – на станції швидкої допомоги.
Спілкуємося після прийому пацієнтів у кабінеті генеральної директорки Чернівецької міської поліклініки №1 Марії Мельничук.
"Треба писати про наших лікарів, бо вони на це заслуговують. Особливо зараз, під час епідемії коронавірусу, коли медики щодня наражаються на небезпеку, – каже пані Марія. – Я лише недавно очолила цей заклад. Але вже переконалася, що тут працює чудовий колектив. Майже всі перехворіли на ковід, проте продовжують виконувати свій обов’язок – допомагати людям. Наші лікарі та медсестри чергують на пунктах вакцинації. Я ж намагаюся зробити все, аби вони отримали доплати за свою нелегку працю".
Їздили на "пентагонах"Батько мріяв, аби його єдина донечка стала лікаркою. Він купував для неї дитячі набори медичних інструментів, якими дівчинка гралася.
– Мій тато був військовим. Але важко захворів і отримав інвалідність. До нас часто приходили лікарі. Я бачила, як батька лікували. Тому ще змалку не боялася ні шприців, ні уколів, – пригадує Марія Маньковська. – Мама була з бідної селянської родини на Заставнівщині. Вона молодою прийшла босоніж до Чернівців, аби вступити в училище легкої промисловості. "Вчися, доню, аби з тебе люди вийшли", – казала мені мама. Батьки були дуже щасливими, коли я стала студенткою Чернівецького медичного інституту.
Після закінчення інституту Марія пішла на станцію швидкої допомоги, де пропрацювала 10 років. Станція тоді знаходилася на Соборній площі.
– Коли бачу, як проїжджає швидка, одразу згадую себе тодішню. Було надзвичайно важко. Викликів багато. Із кожним роком їх ставало дедалі більше й більше. Найважчими були ночі, які забирали все здоров’я. Приїдеш на станцію з важкого виклику – по спині тече, а тут знову виклик, – зітхає лікарка. – Тоді не було форми для працівників швидкої. Ми їздили на старих машинах, які називали між собою "пентагонами". Але без цих всюдиходів не можна було добратися на Рошу чи Клокучку. Бувало, машина застрягала у болоті, і ми просили людей, аби допомогли виштовхати її. А влітку – нестерпна спека, в машині аж шипіло, не було чим дихати. Ми зупинялися біля колодязя, набирали воду і лили на дах та в салон. Часто траплялися конфліктні хворі. І з кулаками на мене кидалися, і сокира летіла.
Бувало, робиш кардіограму, а людина помирає. Родичі кричать, що це ти винна.
"Вдячна людям, які повірили в мене"Зрештою Марія Василівна вирішила піти зі станції. Влаштувалася терапевткою в Чернівецькій міській поліклініці № 1, де працює досі.
– Швидка стала для мене гарною школою. Тоді наша поліклініка була філіалом першої міської лікарні, ми чергували тут. Траплялися важкі випадки: кровотечі, бронхоспазми, гіпертонічні кризи, інсульти, інфаркти. Для мене після швидкої було не важко, бо вже пройшла через це все, – запевнила пані Марія. – Було багато викликів додому. Але лікар повинен був лише оглянути хворого і виписати рецепт. Мене дивувало, що не треба більше нічого робити.
Потім почалася медична реформа. Дільничні лікарі повинні були укладати декларації зі своїми пацієнтами.
– Я вдячна людям, які повірили в мене, не зрадили. Хоча були такі, що пішли до інших лікарів. Це мене дуже засмутило, – зізналася Марія Василівна. – Але в мене достатньо пацієнтів, яких можу гарно обслужити і надати їм достойну допомогу. У нашій роботі треба бути ще й психологом. Люди часто розповідають мені про свої проблеми. Кажуть, що після нашого спілкування їм стало легше. Багатьох своїх пацієнтів знаю по 20-30 років. Спершу приходили батьки, потім їхні діти. Я постійно вчуся, відвідую різні курси підвищення кваліфікації. Щоби навчитися працювати на комп’ютері, винайняла спеціаліста, якому платила гроші за уроки. Під час прийому треба оглянути пацієнта, поспілкуватися з ним, виписати рецепт, оформити лікарняний. Без медсестри важко впоратися. До того ж програма погано працює, часто зависає, пацієнти нервують. Коли виникають проблеми з комп’ютером, можемо викликати майстра або менеджера.
Нашу розмову постійно перебивають телефонні дзвінки. Останній мене вразив. Жіночий голос запитував, чи можна їсти плов, який вона любить. Лікарка довго пояснювала, чому не слід цього робити, які можуть виникнути проблеми.
– Спершу я не знала, як реагувати на такі звернення, була шокована. Потім звикла і навчилася тримати себе в руках, – говорить Марія Василівна. – Коли лише почався коронавірус, телефонували і пізно ввечері, й навіть вночі. Але ми теж люди, хочемо відпочити після напруженої роботи. Поставили це питання перед головним лікарем поліклініки. Тепер нам дозволили приймати телефонні дзвінки від пацієнтів із восьмої години ранку до восьмої вечора. Дільничним лікарям зняли домашні виклики. Але ми все одно навідуємося до важкохворих. Надягаю комбінезон, бахіли, рукавиці, шапочку, екран на обличчя. Чергую в центрах вакцинації. Це теж досить важко. Останнім часом людей стало більше – щодня приходить по 120-130. Я перехворіла на коронавірус, заразила чоловіка. Лежала в лікарні, де отримувала безкоштовно всі необхідні медикаменти. Потім вакцинувалася. Зараз ми можемо надавати пацієнтам висновки щодо протипоказань до щеплення. Але таких людей небагато. Бувало, що підходили, просили виписати сертифікат про щеплення, якого не робили. Я навідріз відмовилася, бо як можна це робити.
На запитання, що найважче в її роботі, лікарка відповіла: "Ставлення людей. Для деяких ми просто прислуга. Кажуть: "Вам за мене гроші платять". Якщо старше покоління ще має повагу до лікаря, то молодь агресивніша. І це болить. Але я врятувала багатьох людей, багатьох допомогла. Дякую Богові, що змогла це зробити. Ніколи не пошкодувала, що обрала цю професію. Вже могла би піти на пенсію, але без цієї роботи не уявляю життя. Я постійно цим жила і живу…"
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
20-11-2021, 10:30
0
4 889
