У грудні засновниці та очільниці Чернівецького обласного Товариства політв’язнів та репресованих Ірині Войцеховській виповнилося би 90 років. Твердо переконана, що Україна має бути сильною та незалежною державою, вона все життя боролася за українську ідею. Через що потрапила під хвилю репресій радянської влади і поплатилася здоров’ям та молодістю.
Про це йдеться у публікації "МБ".
Зрадила найкраща подруга
Ірина Франківна Войцеховська (дівоче прізвище Зарицька) народилася 12 грудня 1930 року в Коломиї на Івано-Франківщині. Її мати походила зі священницької родини, що дало змогу їй (матері) здобути гарну на той час освіту. Знала 5 мов (серед них — французька, німецька, польська), була членкинею “Союзу Українок”.
Сім’я Зарицьких жила доволі заможно, мали власний будинок (кам’яницю). Дітей виховували у любові до України, її мови, традицій. У чималій домашній бібліотеці на чільному місці стояли “Кобзар” Тараса Шевченка, “Історія України” Михайла Грушевського...
Не дивно, що вже з 15 років Ірина — тоді юна учениця восьмого класу гімназії — почала співпрацювати з Організацією Українських Націоналістів. А через два роки, на Різдвяні свята, склала присягу на вірність Україні і сама стала членом ОУН, отримавши псевдо "Зірка". Утім, через два роки дівчину зрадила її найкраща, як вона гадала, подруга Надя. Як з’ясувалося пізніше, вона співпрацювала з НКВС. На цьому безтурботна юність закінчилася.
У ніч з 17 на 18 квітня 1949 року на Вербну неділю Ірину арештували. Вона так і не закінчила 10 клас...
Слідство відбувалося в Коломиї і тривало 3 місяці. Слідчі сильно били тендітну школярку, кидали в підвал до пацюків.
"Немає нічого страшнішого, як допити в нічну пору. Я просила Бога, щоби не наступала ніч. Слідчий ходив навколо і оглядав мене з усіх сторін, а я чекала, коли він нанесе перший удар. Кров застигала в жилах від страху. І так кожну ніч. Ніколи не зможу ні забути, ні простити ті побиття, які наносив чекіст Раззарьонов", - згадувала Ірина Франківна.
А якось її кинули до карцеру на 10 діб. Маленьку кімнатку без вікон, в якій підлога була вкрита водою по кісточки, а посередині стояв невеличкий стовпчик, на якому неможливо довго сидіти, бо він був вогкий.
Донька пані Ірини Галина Бойко розповідає жахливу історію, за що її матір вкинули до карцеру:
“Коломийська в’язниця, у якій перебувала мама, знаходилася на території міста. І на вікнах були встановлені дерев’яні рейки, щоб ув’язнені не могли бачити, що відбувається на вулиці. Їх називали намордниками. Одного дня мама лежала на верхніх нарах і дивилася у вікно. Вітер відламав шматок дерев’яної штахети, тож вона могла бачити тротуар. І раптом вона помітила під в’язницею свою матір. Одягнена у все чорне, вона йшла тротуаром. Ув’язнена від несподіванки голосно вигукнула “мамо!” Перехожа, тобто моя бабуся, зупинилася і перехрестилася, цим подавши знак, що вона почула крик доньки. І в ту ж мить відчинилися двері камери і ввірвався наглядач Семен на прізвисько Рябий. Його так прозвали через спотворене віспою обличчя. Він стягнув маму з нар, сильно її вдарив, витягнув у коридор і вкинув до карцеру. Ось так вона поплатилася за те, що крикнула слово “мама”...”
У червні 1949 року відбувся суд. 19-річна Ірина почула страшний вирок: засуджена на 25 років радянських концтаборів і п'ять років позбавлення прав. Через кілька місяців її разом з іншими засудженими відправили до Сибіру.
Поміняли прізвища на табірні номери
Термін відбувала в Тайшеті в 106 колонії, де працювала на лісоповалі, а потім на будівництві залізничної дороги Тайшет – Братськ. Це була дуже важка робота. Доводилося носити шпали на плечах, через що вони були стерті до крові. Від комашні, якою кишіла тайга, не допомагали ні накомарники, ні вінки з тирси.
У 1951 році дівчину перевезли на Далекій Схід. Спочатку в поселення Тишкіно, а потім пароплавом "Міклухо-Маклай" попливли Охотським морем, де українських політв’язнів чекала Колима. Через тиждень прибули в бухту Нагаєво. У Магадані всім поміняли прізвища на табірні номери. Пані Ірині дали номер "Д2 – 42".
Вона працювала на різних важких роботах: кам’яний кар’єр, цегельний завод, на будівництві Магадану...
“Коли мама працювала на лісоповалі в Тайшеті, їхня дівоча бригада пиляла ліс, потім ті дрова вантажили на сани і кіньми перевозили на станцію. Дорогою треба було переправлятися через річку. Поки була зима, то переїжджали по замерзлій кризі кіньми. Коли ж навесні крига скресла, маму та її товаришку загнали по пояс у крижану воду і змусили руками переправляти на протилежний берег зрубані дерева. Може, тому в неї після того ноги дуже сильно боліли, так що вона ходити не могла, і з нирками були проблеми. Отак, коней пожаліли, а молодих дівчат ні...”, - зітхає Галина Бойко.
Звільнили Ірину Войцеховську з табору 12 квітня 1956 року. Термін знизили до семи років і двох років заслання. Щомісяця ходила в комендатуру на відмітку.
“У 1953 році, коли помер Сталін, справу матері переглянули і знизили термін до 7 років ув’язнення плюс 2 роки позбавлення прав. І лише по закінченні цього терміну їй видали паспорт і вона змогла влаштуватися на роботу. Цікаво, що коли маму випустили з в’язниці, вона навіть не мала куди йти. Тож вдень шукала роботу, а на ніч знову поверталася до табору ув’язнених. Так тривало тиждень. Потім зустріла знайомих, які їй допомогли розшукати місце ночівлі і роботу. А через місяць-два вона познайомилася з моїм татом, - розповідає Галина Бойко. - Батько мій, до речі, теж був політв’язнем і земляком із Івано-Франківщини. Він був засуджений до 25 років каторги. Багато працював у шахтах, отримав силікоз легень і помер у 52 роки. Хвороба повністю знищила йому легені...”
Звільненій Ірині Войцеховській не було куди повертатися. Усе майно вдома конфіскували, батьки були на засланні. Тож залишилася в Магадані і прожила там до 1978 року. Там народила двох доньок - Марію та Галину.
До Чернівців Ірина Войцеховська приїхала в 1979 році.
“До Коломиї вона не могла повернутися, тому що як ворогам народу всій родині не дозволяли прописатися ні у Івано-Франківській, ні у Львівській областях. Єдине, де вони змогли влаштуватися, - на Буковині. Тут уже й залишилися”, - пояснює пані Галина.
Від дня проголошення Незалежності України розпочався новий відлік у житті Ірини Франківни. Разом із друзями Микитою Салом та Сідонією Смеречинською створила Чернівецьке обласне Товариство політв’язнів та репресованих, з 1997 року очолювала товариство. Разом із однодумцями збирала спогади, світлини, речі, що дало змогу відкрити в Чернівецькому Краєзнавчому музеї кімнату, присвячену діяльності колишніх політв’язнів, вояків УПА і ОУН Буковини.
У 1994 році створила Чернівецьке обласне Товариство дітей політв'язнів "Спадкоємці". Наступного року заснувала на Буковині організацію "Ліга українських жінок". За свою активну роботу в Товаристві та суспільному житті краю була нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Також нагороджена ювілейною медаллю "Двадцять років Незалежності України". Відійшла у вічність 9 липня 2014 року.
Здавалося би, такі нелюдські страждання зламають будь-кого. Проте не Ірину Войцеховську.
“Ні, маму це не зламало, - стверджує Галина Бойко. - Навпаки, всі ці перипетії, знущання лише укріпили її в боротьбі проти більшовицько-комуністичного режиму. Коли вона приймала присягу, однією з заповідей у декалозі ОУН було: “Або здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї”. Оцей пункт присяги вона виконувала до останнього…"
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
