У селі Васловівці на Заставнівщині є монастир Православної церкви України. Він існує із 1999 року. У 2012 році завершили ремонт та провели освячення.

Зараз на території є чотири будівлі: церква, де правиться служба, будинок, в якому живуть черниці, та ще дві будівлі, в яких триває ремонт. В одній із цих будівель буде музей митрополита Євгена Гакмана, який народився у цьому селі, йдеться в матеріалі "МБ".



Кореспондентка "МБ" побувала в монастирі та побачила, як там працюють та живуть черниці.

Монастир поділений на дві невеличкі церкви

Під’їжджаю до монастиря, ще здалеку видніються куполи десь високо-високо в небі. Зайшовши в головні ворота, перехрещуюся та йду алеєю. Мене зустрічає настоятель монастиря отець Євген.

"Доброго дня, я вже зачекався вас. Це наша церква, тут правляться служби. Вона поділяється на верхню та нижню. У верхній церкві ми правимо служби влітку, вона називається Преображення Господнє, а в нижній – зимою, тому що там тепло, і її назвали церквою Євгена Херсонеського. Зараз служать лише дві черниці у нас. Ці жінки присвятили себе Богові. Для того, щоби стати монахом, потрібно це відчути серцем. Для початку потрібно прийти до монастиря і сказати, що є таке бажання. Потім – спробувати, чи зможете так жити", – каже отець Євген.

На території монастиря дуже спокійно і тихо. Тут можна забути про все: про проблеми, негаразди, турботи. Заходимо в будівлю монастиря. Тихо… Запах ладану відчувається ще в коридорі. Велика кількість ікон вражає. Кожна ікона зі святими має свою силу.

Повертаю голову ліворуч та бачу сходи вниз.

"Це сходи до "нижньої церкви", ходімо, я вам там все покажу", – говорить отець Євген.

Довгі та стрімкі сходи вниз. Темно. Спустилися. Стає тепло.

"Ми тут опалюємо", – каже отець.

У цій церкві ікон менше, проте таке ж відчуття благодаті.

"До нас приходить багато паломників – із нашого села та із сусідніх. Монастир молодий, проте люди вже про нього знають. Можемо піти до корпусу черниць та поспілкуватися з ними", – говорить настоятель.

Йдемо туди. Заходимо у корпус. Ще із порога відчуваю смачний запах борщу, ніби у дитинстві.

"Якраз готують обід", – каже отець Євген.

"Прокидаюся о сьомій, а день розпочинаю з молитви"

До нас виходить жінка у чорному. Довга спідниця, чорна накидка, яка закриває голову, видно лише обличчя. Скромна, молода, без макіяжу. заглядаю в її виразні світлі очі.

Жінка неохоче розмовляє. Розповідає, що у монастирі вже шостий рік.

"Такий мій хрест, я обрала цей шлях, і мені тут добре. Прокидаюся о сьомій. Свій ранок розпочинаю із ранкової молитви та читання псалтиря, також читаю записки прихожан за здоров’я, які вони залишають. Потім снідаю і беруся до роботи. Робота різна… Цього місяця я відповідальна за кухню – готую їсти, обов’язково має бути перше та друге. Восени поралась по господарству: працювала на городі. Де бачу роботу, там і працюю, мене все влаштовує. Якщо стає важко, молюся Богу, то стає легше", – розповідає черниця Анісія.

На запитання, чому Анісія обрала собі такий шлях вона не відповідає, тільки мило усміхається.

Виходжу із корпусу. Мене проводжає отець Євген та дорогою дає поради, як дотримуватися Різдвяного посту.

"Головне – душа, не забувайте про духовність. Щодо харчування, то краще поговоріть із своїм священником. Тому що через стан здоров’я не всі можуть дотримуватися посту. Будьте смиренними та чистими, тому що Бог все бачить. Хай він оберігає вас та дарує удачу", – насамкінець говорить отець Євген.

Виходжу з монастиря із відчуттям легкості та свободи. Таке враження, ніби викинула старі клунки, які заважали рухатися.






Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram