Їдемо в Садгору на Стару Жучку, де на вулиці Городній проживає 81-літній Михайло Скрипський. Чоловік зустрічає нас біля брами у костюмі, запрошує на ошатне подвір’я, де росте стара липа, посаджена понад століття тому.
"Збудував хату без жодного цвяха"
"Цю земельну ділянку придбав мій дід Михайло ще за Австрії у 1900 році, – розповідає пан Михайло. – Він був дуже гарним господарем, працював у лісі. Збудував хату з дуба без жодного цвяха. Зберігся сволок, на якому написано: "Сей дом спорудив Михайло Скрипський, 1900 рік". Потім на цьому місці ми звели новий будинок. А це кам’яна криниця, яку зробив дід. Коли я народився, то він сказав: "Якщо дасте внукові моє ім’я, то перепишу на нього цей маєток". Мене назвали Михайлом, і дід залишив мені свою господарку".
Музей Михайло Скрипський створив у 2010 році в невеликому приміщенні, де раніше зберігали дрова. Привертають увагу давні дерев’яні віконниці, які закриваються на ніч. На дверях висить металева табличка з написом німецькою "Комуна. Стара Жучка" і числом 786. Як пояснив чоловік, це був номер дідового маєтку.
Заходимо всередину. Пан Михайло каже, що не лічив, скільки всього назбиралося експонатів, але кілька сотень буде.
Чимало тут родинних речей, дещо приносили люди.
На стінах висять у дерев’яних рамочках старі світлини.
– Це мої батьки – тато Василь і мама Мидора. Збереглося шкільне свідоцтво батька 1920 року. Він був двірником Старої Жучки, прислуговував у церкві. Його засудили на десять років заслання до Сибіру в 1945-му. Ось моя бабуся Марія, а це прадідусь Тодор, – показує пан Михайло. – Ліжко, лавки і стіл я взяв зі старої хати. Килим і налавники ткала моя бабуся. На цій жердці висів колись робочий одяг. Ось бесаги, в яких бабуся носила на базар продавати городину. Це бабусина скриня 1900 року, в якій вона зберігала святковий одяг, а це мамина –1934-го. Ось корита, які зробив дід із липи.
"Ікона передавалася по жіночій лінії"
Є в музеї герб старої Жучки і прапор родини Скрипських, які пан Михайло зробив власноруч. Зберігається господарський реманент, якими користувалися дідусь та бабуся: коса, серп, вила, рубанок. Можна побачити спеціальну конструкцію для тіпання конопель, із яких колись ткали полотно. Старий мисник заповнений посудом. У кутку видніються цеглини австрійського та румунського періодів із клеймом чернівецьких фабрик.
"Це гелетка для вимірювання зерна, в якій вміщується 16 кілограмів, – демонструє чоловік. – У цій діжечці тримали бринзу. А це дерев’яна пляшка для вина. Ось лампа 1850 року, яка висіла колись у церкві на Старій Жучці. Був потоп, і велика вода забрала храм, а лампа залишилася".
Особлива гордість пана Михайла – старовинна ікона, якій понад сто років. "Вона передавалася в нашій родині по жіночій лінії, – пояснив чоловік. – Ікону відновив чернівецький реставратор Володимир Краснов. А це прикраси із срібних монет моєї прабабусі Марії".
Пан Михайло запрошує нас до будинку, який вражає чистотою, і теж схожий на музей. На стінах висять картини, ікони, колекції значків, банкнот. Одну кімнату займає велика бібліотека, де зберігаються рідкісні історичні книги, зокрема перший випуск Кайндля про Чернівці німецькою мовою. На столі розкладено папки з документами. Чоловік показує альбом і розповідає: "Я закінчив факультет іноземних мов Чернівецького університету, добре знав англійську. Працював перекладачем в "Інтуристі", вчителював, був директором школи №31. Хоча, ким я тільки не був: шахтарем, пожежником, водієм. Багато подорожував. Прожили з дружиною Раїсою 52 роки разом. Маю дві доньки, онучку, але вони вже багато років перебувають за кордоном. Залишився на старості сам".
У книзі відгуків є записи німецькою, румунською, навіть японською мовами.
"Не уявляв, що можна з такою одержимістю, з такою любов’ю до свого роду зберігати такий скарб", "Побачив у родинному музеї Скрипських багато старовинних речей, про які наша молодь не має жодного уявлення, не знає, як жили колись наші діди та бабусі".
На запитання, чому вирішив створити музей, пан Михайло відповів: "Хотілося зберегти наше родинне гніздо. Кожна річ дуже дорога мені. Я прив’язаний до цього обійстя, де з’явився на світ. Бадилина там найкраще росте, де впала насінина. Так і людина. Не треба забувати, що в тобі росте велике дерево твого роду. Дивлюся на світлини своїх прадідів, дідуся, бабусі, батьків і здається, що я на цьому світі жив завжди. Хотів би написати книжку про Стару Жучку, зібрав багато матеріалів. Лишень якби хтось допоміг. Ще мрію про музей нашого мікрорайону, куди міг би віддати свої експонати".
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
