Фото надав Ігор Палійчук
Директор Чернівецької гімназії №13 Ігор ПАЛІЙЧУК на початку війни пішов добровольцем. Третього березня 2022 року він записався до війська, а восьмого відзначив своє 53-річчя.
На фронті освітянин був понад три роки. За цей час побував на багатьох напрямках, усілякого набачився. Важко пережив загибель близького побратима – чернівчанина Дмитра Сірмана.
Зараз Ігор Олексійович повернувся на посаду директора школи. Потроху призвичаюється до цивільного життя. Тільки на згадку про загиблих друзів нишком втирає сльози: надто вже болить.
Фото molbuk.ua
Про це ідеться у публікації "МБ" від 16 жовтня, пише molbuk.ua
Росіяни скинули авіабомбу на школу
"Коли ми формували військову частину на базі нашої школи, нас було близько 650 осіб. Приблизно 20 із них були мого віку, починаючи з командирів. Один з нас навіть пішов служити у 59 років. Сержант гвардії, родом із Молдови. Цікавий дуже чоловік. Тож літніх людей, не скажу, що багато, але вони були. Переважно всі добровольці.
Наш батальйон формувався на базі школи. Сюди прибували військові, я з ними перші два дні ночував як цивільний, розміщував по кабінетах. А на початку березня 2022-го вирішив також призватися. Зі мною поїхав колишній нардеп Іван Рибак. Ми вдвох прийшли до військкомату. До нас підійшла дівчина років 23. Мала бути у нас психологом. Виявилося, що вона офіцер, а ми з Іваном – солдати. Бо я проходив строкову службу, а от військову кафедру в університеті не закінчував. Тож так і залишився у званні рядового", – усміхається Ігор Палійчук у розмові з кореспонденткою "МБ".
Того дня, третього березня 2022 року, у військкоматі навіть надвечір стояло кілька десятків добровольців, які терпляче чекали у черзі, щоб записатися до війська. Вступив на службу і Ігор Палійчук. А вже після Великодня їхній тодішній 22 окремий стрілецький батальйон поїхав на Харківщину. Там Директора (позивний захисника) вразила зруйнована школа в селищі Солоницівка, на яку росіяни скинули авіабомбу.
"Незадовго до початку великої війни місцева влада зробила ремонт у тій школі. Привезли нове обладнання в їдальню, облаштували навіть убиральню для людей на колісних кріслах. Це вразило, бо навіть у містах не всі школи мають такі туалети.
Як розповідав місцевий сторож, колись у їхньому селищі стояла радіолокаційна станція. Ворожі літаки почали шукати її, хоча тієї станції у селі вже не було років із п’ятнадцять. Але вони орієнтувалися за старими радянськими картами. І скинули бомбу на автобазу неподалік школи, бо запідозрили, що станція там. Тоді я вперше побачив вирву завглибшки шість метрів. Ми з Дмитром Сірманом спускалися вниз, заміряли глибину цієї вирви. Від вибуху два кабінети початкової школи просто склалися докупи, як карткові..." – згадує Ігор Палійчук.
Звідти підрозділ переїхав на Сумщину.
"Хлопці стояли на кордоні, чекали наступу з Білорусі. Ми з Дмитром потрапили у взвод забезпечення. Допомагали, чим могли, бліндажі будували, охороняли місце перебування. Для себе я відкрив Сумщину, до нас дуже гарно ставилися місцеві. Ми були в Лебедині. Там колись стояли ракети стратегічного призначення, які ще за Горбачова почали скорочувати. Від тих ракет залишилися вириті шахти, ангари. Ми відповідали за склад боєприпасів, який розміщувався в одному з ангарів. Я сміявся, що спочатку треба виміряти радіацію, перш ніж туди заходити", – каже.
"Дуже важко втрачати друга"
Пізніше кілька батальйонів, зокрема і їхній 22, об’єднали у 116 окрему механізовану бригаду, а відтак перевели на Запорізький напрямок.
"Отам уже в нас почалися серйозні втрати, загинуло багато хлопців із піхоти. Звідти нас кинули на Донеччину під Авдіївку, потім під Куп’янськ, де наш батальйон стоїть уже два роки, – Ігор Палійчук замовкає на хвильку і провадить: – Піхотинцям часто радять, щоби вони не здружувалися. Бо сьогодні товариш є, а завтра його вже нема. А втрачати друга дуже важко. Я втратив Дмитра, і завжди емоційно на це реагую. Ми з ним багато часу провели разом, хоча були знайомі й раніше. Я знав, що він депутат, знайомий із його дружиною, теж освітянкою. Але це не те, як в армії, коли ти стоїш у наряді чотири години вночі, охороняєш підрозділ і маєш змогу поговорити на різні теми. Я відкрив для себе цю людину. Дмитро – надзвичайний патріот, дуже віруюча людина. Він долучався до виконання різних завдань. Його дуже шанували у підрозділі, він вибивав для хлопців багато допомоги. І загинув як герой, урятувавши молодого воїна".
Ігор Палійчук згадує спільне святкування Нового 2024 року в Покровську.
"Це тоді було красиве місто. Його обстрілювали, але не було зруйноване, усе працювало. Ми пройшлися Покровськом уранці. Там був широкий парк, озеро, люди бігали. Ми ще сфотографувалися біля пам’ятника авторові "Щедрика" Миколі Леонтовичу. Дмитро завжди, де б не бував, замовляв краєзнавчу екскурсію. Місцевий музей не працював, але він розшукав працівників і попросив провести для нього екскурсію. Вони поводили його містом, не хотіли брати за це гроші. То він їм купив торт і шампанське", – Ігор Палійчук зітхає, поринувши в спогади.
На жаль, Україні не пощастило із сусідом – Росією. Тож ця війна може тривати ще багато років, то вщухаючи, то знову спалахуючи.
"У побуті люди квартири міняють, якщо їм трапилися погані сусіди. Нам, на жаль, так не вийде, тож треба виживати. Бо для Росії це її ідея – захопити Україну. Тому маємо працювати з молоддю, готувати її, бо рано чи пізно доведеться знову захищати своє", – передбачає історик.
Фото molbuk.ua
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
