Майже 20 років чоловік скликає вірян на Богослужіння до кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці Чернівецької єпархії УГКЦ.
Про це йдеться у публікації "МБ".
Із паном Мирославом ми зустрілися у соборі якраз на Новий рік з старим стилем і Василя. Вузькими крученими східцями піднімаємося на високу дзвіницю.
"Обережно, бо тут стеля низька, треба нагнути голову, – застерігає чоловік. – Я тисячі разів піднімався сюди, тому добре знаю кожну сходинку, кожну дощечку. Багато що зробив тут своїми руками. Дзвоню вже 15 років, а може, й 20-ть. Якось не задумувався над цим. Спочатку дзвонили всі потрохи, а потім це стало моїм постійним обов’язком".
"Мамі присудили 25 років заслання"
Угорі видніються три дзвони різної величини, з яких звисають довгі мотузки. "Тягну їх двома руками: однією – за великий дзвін, а другою – за два менші, – демонструє дзвонар. – У кожному дзвоні закладена своя мелодія. Під час коливання вони зливаються у гармонійне триголосся. Мелодія дзвонів лікує і заряджає позитивною енергетикою. Я в цьому неодноразово переконувався. Коли виграю на дзвонах, це надихає мене на добрі справи".
Мирослав Бричка прийшов до греко-католицького храму Успіння ще на початку 1990-х років. Був старостою, співав у церковному хорі.
– Я родом із Тернопільщини. Моя рідня завжди була греко-католиками, але приховувала це, бо були такі часи, – зітхає чоловік. – Моя мама Параска Данилюк ще юною дівчиною була зв’язковою ОУН-УПА, мала псевдоніми "Лебідка" і "Ластівка". Вона знала весь Кобзар напам’ять. Якось підготувала в селі виставу про Тараса Шевченка, на сцені мовила "Моя Україно…". Поки дійшла додому, то її вже шукали енкаведисти. Мама тривалий час переховувалася у сусідньому селі в місцевого священника. Але її впізнав у млині односелець і повідомив про це владу. Приїхало кілька десятків стрільців, маму піймали, запроторили до в’язниці. Там її жорстоко катували, але вона нікого не видала. Мамі присудили 25 років заслання в сибірських таборах, та після смерті Сталіна вона повернулася додому. Тут вийшла заміж, народила четверо дітей, тяжко працювала в колгоспі. Господь дав їй довге життя – 93 роки, дочекалася внуків та правнуків.
Батьки хотіли, щоби Мирослав став священником, але доля розпорядилася по-іншому. "Я здобув спеціальність столяра з виробництва меблів у Івано-Франківському художньому училищі закінчив Коломийський коледж з механічної обробки деревини. У Чернівцях багато років пропрацював на меблевій фабриці, обирався депутатом міської ради трьох скликань. Потім фабрику зачинили, я пішов у кооператив. Якось приїхав додому, а бабця запитує: "Миросю, а ти до якої церкви ходиш?". А я їй: "Яка відчинена – до такої й ходжу". "Ні, внучку, ти маєш ходити до греко-католицької церкви. Тепер уже можна не боятися", – порадила бабця. Я обійшов усі церкви у Чернівцях і зайшов до цієї. Чую – співають українською, як у нашому селі. Відтоді постійно ходжу сюди".
"Парафіяни переховували дзвони"
Тодішній отець Михайло Косило попросив парафіян зробити на дзвіниці вікно. "Я зголосився, що столяр, і змайстрував його. Тоді вперше піднявся на дзвіницю, хоча дзвонів там ще не було. Вже пізніше ми підняли їх по цих вузьких сходах, знайшли зварювальника, який укріпив їх нагорі, – пригадує чоловік. – Коли у радянський період нашу церкву зачинили, то парафіяни переховували ці дзвони, боялися, що заберуть, а потім повернули їх. Мене обрали церковним старостою. Треба було займатися оформленням документів, ремонтом, діставати матеріали. Приміщення перебувало у вкрай занедбаному стані, бо багато років тут був склад. Але я завжди просив у Бога благословення, і він мені допомагав".
Наша розмова продовжилася на подвір’ї собору під церковний спів. "Я теж десять років співав у цьому хорі, – зізнався пан Мирослав. – Слава Богу, що настали кращі часи, ніхто не забороняє молитися. Храм ожив, коли прийшов отець Валерій Сиротюк. Він людина від Бога: гарний господарник, вміє покерувати, домовитися з усіма, порадити. Затіяв великий ремонт, зумів повернути іконостас, відновив чудотворну чернівецьку ікону "Надія безнадійним". Маємо свого владику Йосафата, яким пишаємося".
Чоловік дивиться на годинник, каже, що має якраз дзвонити. Через мить над містом лунає дивовижний передзвін, душу огортає умиротворення і спокій. Через десять хвилин очікування пан Мирослав повернувся.
"Щонеділі й на свята я скликаю людей на ранішню Службу Божу о 09:50. Потім маю ще раз дзвонити. А на Великдень кілька разів піднімаюся на дзвіницю. Мелодією дзвонів зустрічаємо поважних гостей. Бувало, що дзвонив навіть загіпсованою рукою, коли поламав два пальці, – зізнався дзвонар. – Церква стала для мене рідною домівкою. У мої обов’язки входить також прислуговувати священникові. Приходжу о сьомій годині ранку. Треба засвітити лампадки та свічки, розпалити кадило, видати рушники для процесії… Має бути порядок у всьому. Живу заради служіння Богові".
Надія БУДНА
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
