Вони не збереглися до наших днів, проте в роботах дослідників австрійського періоду залишився їхній опис.
Написи на дзвонах були зроблені церковнослов’янською та латинською мовами. Великий дзвін важив 1142 кілограми.
На ньому був напис: "На честь Святої Трійці та для возвеличення Діви Марії в місці її Різдва Горечі відлито цей дзвін в Садогурі при Петрі бароні фон Гартенберзі коштами високошановного ігумена цієї обителі Артимона Кініцького в році 1773".
Латиною написано прізвище майстра: "Мене зробив Йоганн Христіан Валентін". На меншому дзвоні, що важив 1008 кілограмів, містився інший напис церковнослов’янською: "На честь Різдва Святої Діви цей дзвін відлили завдяки отцю Артимону для обителі Гореча, ігумені цієї обителі, під покровительством пана барона Гартенберга". Його теж зробив майстер Валентін в Садагурі 1774 року.
Цими дзвонами церква користувалася понад століття.
Дзвони виготовляли з металу трофейних турецьких гармат. Це було складною та дорогою справою. Неподалік плавильної печі викопували яму, обкладали її вогнетривкою цеглою. Туди поміщали макет дзвона, так званий болван. Із глини та спеціальних сумішей формували "сорочку", на поверхню якої наносили рельєфні зображення (надписи, орнаменти, малюнки). Їх робили у формочках із суміші воску, каніфолі, сурика й сажі та наклеювали на пофарбовану поверхню.
Зверху накладали глиняний "кожух", який скріплювали обручами і просушували. Потім його розбивали, доробляли деякі елементи та повністю збирали форму. Туди заливали всередину бронзу. Після її затвердіння форму розбивали й витягували готовий дзвін. Його очищали, шліфували та передавали замовникові.
Вартість дзвона залежала від його розмірів, ваги та художнього оформлення. Наприклад, для дзвіниці Микільського больницького монастиря Києво-Печерської лаври дзвін відлив у 1771році майстер Мозжухін у Москві. Це обійшлося з доставкою у 744 рублі 16 копійок. А великий дзвін із Горецького монастиря важив приблизно стільки ж. Ймовірно, що на Садогурській монетарні робили дзвони для інших монастирів та церков.
Цікаві факти*На монетарні також виготовляли з гармат побутові та аптекарські ступи, підсвічники, канделябри, панікадила, лампади, свічники, котли, блюда, каламарі, люльки, прикраси. Інколи їх знаходять на Буковині. Скажімо, під час будівництва універмагу в центрі Садгори у 1970-х роках виявили велику бронзову ступу.
*Після закінчення російсько-турецької війни Садогурська монетарня припинила своє існування. Частину обладнання барон Гартенберг вивіз до Польщі.
Більшість висококваліфікованих монетарів та ремісників повернулися до німецьких князівств. Але деякі спеціалісти залишилися в Садгорі: пекарі, м’ясник, мельник, будівельник, коваль, кравець, щвець, каретний майстер, бровар та інші.
*Із 31 серпня по друге вересня 1774 року на територію Буковини увійшли австрійські військові підрозділи (два полки кавалерії та п’ять батальйонів піхоти) під командуванням генерала Габрієла Міхальді фон Сплені. Садогура увійшла до складу імперії Габсбургів. Командувач російських військ генерал-фельдмаршал Румянцев не протидіяв введенню австрійських військ і встановленню прикордонних стовпів. Пояснення такої лояльності можна знайти в австрійських документах. За їхніми даними, уславлений російський полководець взяв від австрійського повіреного фельдмаршал-лейтенанта Барко хабар – п’ять тисяч золотих дукатів та золоту табакерку, прикрашену діамантами. Ще одну тисячу дукатів отримали наближені до командувача військові чини.
*На час приходу австрійської влади Садогура була вже досить розвиненим торговим містечком, де, крім євреїв, проживало 180 родин або 900 осіб. Для порівняння: у Чернівцях, які були центром повіту, тоді налічувалося 278-290 сімей (1390 осіб). Отож Садогура теж могла претендувати на роль крайової столиці. Але з різних причин цього не сталося.
*Австрійська військова адміністрація Буковини прихильно ставилася до жителів Садогури, оскільки серед них було багато німців-протестантів. Генерал-майор Сплені відзначав, що містечко має непогані перспективи, і пророкував йому процвітаюче майбутнє. Він сприяв поверненню багатьох ремісників і дозволив споруджувати державні адміністративні будівлі. Мешканцям поселення надавали у користування поля та луки, звільняли від повинностей. Садогура отримала права поселення вільного ремісництва. Тут заснували міський суд, який розглядав цивільні справи. До його складу входили найзаможніші мешканці.
*Наприкінці XVIII століття економічна діяльність Садогури зазнала повного занепаду. Поселення існувало лише завдяки торгівлі, дрібній ремісничій діяльності та виробництву спиртних напоїв. У 1785 році на місці монетарні збудували броварню, де за рік виробляли понад тисячу бочок пива й сотні відер горілки. У 1796-му у містечку було 18 винокурень і броварень.
* Для відродження Садогури багато зробив барон Теодор Мустеца. Під його керівництвом мешканці розпочали боротьбу за відновлення поселенню міського статусу. Придворна канцелярія у Відні 7 грудня 1801 року задовольнила їхнє прохання. Садогура отримала деякі привілеї. Тут щороку почали проводити по вісім великих ярмарків, де продавали до 100 тисяч голів великої рогатої худоби. Прибутки становили до 200 тисяч гульденів на рік. Славу одного з найбільших ярмарків Галичини і Буковини Садогура зберігала до 1881 року.
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
9-11-2019, 22:00
0
1 729
