«Я була щаслива у Чернівцях», - акторка Раїса Недашківська

Відома українська акторка Раїса Недашківська, яка зіграла маму Роксолани в однойменному фільмі, розповіла "МБ" про кохання до Миколайчука та виступи в зоні АТО

Зараз акторці 77 років, але вона безперервно їздить Україною з різними просвітницькими та мистецькими акціями, йдеться у публікації газети "Молодий буковинець".



Раїса Недашківська – зірка українського кіно 60-80-х років. Вона зіграла Катерину Білокур у фільмі "Буйна". Її запам’ятали за фільмами "Комісар", "Народжена революцією", "Помилка Оноре де Бальзака", "Гадюка" та іншими… Вона створила у кіно багато образів.

Народна артистка України Раїса Недашківська не приховує, що все життя була закохана в Івана Миколайчука. Зараз акторці 77, але вона не сидить на місці. Сотні разів виступала перед нашими бійцями – і у військових частинах по всій країні, і на Сході.

Пані Раїса мала у Чернівцях кілька творчих зустрічей - на філологічному факультеті ЧНУ та у меморіальному музеї Володимира Івасюка, де ми і спілкувалися.
В інтерв’ю "МБ" Недашківська розповіла, як російські колеги назвали її бандерівкою і які вірші читає нашим бійцям.

Раиса мне повзвонила і сказала: "Я бандеровка"

– Пані Раїсо, Чернівці для вас – особливе місце, адже у далекому 1965 році разом з Іваном Миколайчуком ви знімалися тут у фільмі "Гадюка".

– Чернівці… Вони були такі гарні, затишні… Я дуже прикипіла серцем до цього міста. Була тут дуже щаслива. Наш учитель, режисер фільму Віктор Івченко дав нам з Іваном негативні ролі. Ми також їздили у Вижницю, той підвісний міст на Косів є у фільмі. Ми там усюди знімали. Потім Іван повіз нас у своє село Чорторию, показав свою ще стару хату.

Пам’ятаю, десь тоді хтось запропонував Іванові цеглу, і він почав будувати у 1965 році хату для друзів. Я позичила у Дмитра Павличка, здається, дві тисячі, на цеглу Іванові. Перші гроші ми вносили разом. Мама Івана нас тоді зустріла – в національному вбранні, дуже гарна була Катерина Олексіївна. Потім ми ганяли Карпатами, Іван мене закохував у ці гори.

– Давно були у Чернівцях?

– Я приїжджала, коли ми до солдатів їздили. Ми тоді їздили по всій Україні, по військових частинах, госпіталях. Років два чи три тому.

– Багато разів були у таких поїздках?

– Разів триста. Почали їздити з 2014 року. У Києві, у Будинку актора, ми зробили перший вечір-спомин Небесної сотні, це було у квітні 2014-го. Співачка Руслана Лоцман – наша організаторка. Ми тоді пішли у Володимирський собор як жінки-мироносиці за благодатним вогнем. Набрали великодніх яєць, пасок і поїхали по військових частинах.



– В зоні АТО виступали?

– Так, звісно. Я дуже багато поховала наших воїнів… З 2014 року не була жодного разу у Росії. Багато років я була віцепрезидентом кіно- і театрального фестивалю "Золотий вітязь", який їздив містами Росії, України, Сербії…

А коли почула, як російська політикиня Валентина Матвієнко, уродженка України, щось там говорила, що ми коричнева чума, бандерівці, я зрозуміла, що у них повна дезінформація. Фестиваль заснували росіяни, і я 22 роки була з ними. Коли почався Майдан, я перебувала в Москві на фестивалі.

Ми їдемо в авто, телефонують із радіо, прямий ефір. "Так что, Раиса Степановна, в Європу?" – запитують у мене. Я кажу: "Знаєте, а ви абсолютно не знаєте, що відбувається насправді в Україні". Тепер вони і на мене кажуть, що я бандерівка. Наташа Боднарчук, моя духовна сестра, в ефірі російського телебачення сказала: "Недавно мне Раиса позвонила и сказала: "Наконец я могу сказать правду , я – бандеровка".

Я навіть близько їй таке не говорила. Вони не розуміють, що я не їду тому, що Росія напала на Україну. А Боднарчук мені ж завжди всюди дифірамби співала...

– Наскільки для вас важливі виступи перед нашими бійцями?
– Дуже важливі. Я їжджу до наших хлопців, я ховаю наших хлопців. Я підтримую їх, як можу. Я найперше читаю перед хлопцями молитву – уривок із поеми Тараса Шевченка "Марія". Пам’ятаю, ми виступали в танковій дивізії, за 24 кілометри від Донецька. Пам’ятаю, на Луганщині, така загороджена будівля, певно, для корів була. То там і їдальня, і сплять там наші солдати, і вмиваються…

Почути похвалу від Ліни Костенко – то вже можна і помирати

– В одному телеінтерв’ю ви відверто зізналися, що все життя кохали лише одного чоловіка – Івана Миколайчука…

– Це правда… Ми вперше познайомилися з Іваном у 1961 році. Я прийшла на курс у лютому, бо вступила в театральний інститут раніше. Але оскільки я знімалася у "Лісовій пісні", мені довелося взяти відпустку на рік. Я приїхала наприкінці лютого, Віктор Івченко якраз набрав курс.

Але очей Івана я майже не бачила, він був дуже сором’язливий. Одного разу йшла лекція, Іван сидів позаду мене. Я поглянула в люстерко, і Іван якось потрапив у його відображення. Те, що я побачила, злякало мене. Я думаю, що Іван після зйомок у фільмах "Тіні забутих предків" та "Сон" заробив собі зрив нервової системи, до того ж він тоді ще батька поховав. Але він не звертався до лікарів. Це я потім зрозуміла. І в дзеркалі наче побачила це все… Потім я кажу: "Іване! Було б гарно так почати кіно: дзеркало, дзеркало, а потім тарарам-тарарам". Так почався "тарарам" на все життя… А те дзеркало є у фільмі "Вавилон ХХ" – Іван Миколайчук повісив на вербі. В нього дивиться героїня Любові Поліщук. Іван був надзвичайною людиною, дуже привабливою. Його не можливо було не любити. Його всі любили. Але, звісно, він був одружений.

– Але незважаючи на це, ви не могли свої почуття перебороти…

– Нічого сильнішого більше у житті не було.

– Скажіть, чи це правда, що ви товаришуєте із Ліною Костенко?

– Я боюся навіть таке сказати... Ми жили поряд, у неї синочок народився, у мене теж. Ми часто гуляли з колясками. Коли я грала у молодіжному театрі, ми гуляли, і я репетирувала на прогулянці роль. А під час самої вистави бачу: у залі – Ліна Василівна. А потім ми грали іншу виставу, і режисер каже: "Зателефонуй Ліні Костенко, запроси на прем’єру". Я зателефонувала, її мама підняла слухавку.

Ліна Василівна почула, вихопила трубку і стільки компліментів мені сказала про ту першу виставу. Вона була у такому захваті. Від Ліни Василівни такі слова почути – то вже можна і помирати. Поетесі дуже сподобався і режисер, вона сказала, що для цього режисера я перепишу всю "Марусю Чурай". Бо ми збиралися з ним робити цю виставу. Мій чоловік написав сценарій. Він був талановитим режисером. Ми розійшлися, коли синові було півтора року.

– Ліна Костенко присвятила Іванові Миколайчуку вірш – "Незнятий кадр незіграної ролі", де щострофи повторюється: Іван косив траву. Кажуть, ця поезія має реальну основу, чи це правда?

– Правда. Мені про це розповіла сама Ліна Костенко. 1979 рік. Іван поїхав зі своїм другом Борею Івченком у Халеп’є, село під Києвом, вибирати натуру для зйомок. Це батьківщина моєї мами, вона народилася неподалік.

І я Івана та друзів часто возила до тьоті Моті на борщ. До речі, для Борі Іван був настільки близьким другом, що коли Миколайчука не стало, Боря не міг із цим змиритися, важко це переніс і невдовзі помер. Вони ж разом знімали "Анничку" і "Пропала грамота". Отож вони поїхали у Халеп’є. Але ж готелів там не було. Потомилися, знайшли кинуту порожню хату.

Вранці Іван встав, вийшов у двір, бачить, що бур’яни вищі за нього, знайшов якусь іржаву косу і почав косити. У цей час Ліна Василівна зі своїм синочком Василечком була у друзів, приїхали відпочити, подивитися схід сонця. І жила вона у друзів через дорогу. Ліна Василівна вийшла, підійшла і бачить голу спину Івана, який косить траву. Вона його не погукала. А почала відразу писати вірш:

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все!
Іван косив траву…

– Це неймовірна поезія. Часто її читаєте?

– Читаю часто. Я навіть цілу програму з віршами Ліни Костенко зробила.

– Ви знялися у дуже багатьох фільмах. Є найдорожчі ролі?

– Напевно, це Катерина Білокур, фільм "Буйна". Так називалася картина художниці, і режисер Віктор Василенко так назвав фільм. Я читала листи Катерини Білокур, вони неймовірні, наче поезія. Я казала режисерові, аби скільки міг, стільки вкладав у фільм ці листи. Також відомий мій знаменитий фільм "Комісар", де грали я, Нонна Мордюкова і Роллан Биков.

– Ви, здається, товаришували з Мордюковою?

– Так.

–… А зараз з російськими колегами підтримуєте якісь стосунки?

– Особисто я нікому в Росію не телефоную, між нами – мовчання. Це жах, що зробив Путін, коли напав на Україну. Пам’ятаєте, ми на початку говорили про те, що мене в Росії запитали, чи ми в Європу. Та Росія нас, Україну, ніколи в Європу не відпустить… Тому з 2014 року для мене все змінилося раз і назавжди.



З досьє "МБ"

Раїса Недашківська, народилася 1943 року на Житомирщині. Вчилася у школі у Києві. У 17 років зіграла Мавку у фільмі "Лісова пісня".
Закінчила Київський театральний інститут.

Знялася у більше ніж 60-ти фільмах.

Працювала в Київському молодіжному театрі. Активно підтримувала Євромайдан, виступає перед у бійцями у військових частинах та зоні АТО.
Двічі була заміжня, має сина.

Наталія Фещук

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram