Майор поліції Олеся Лакуста провела сім років у миротворчих місіях в Африці та на Кіпрі.
Вона розповіла кореспондентці molbuk.ua, чому в Судані навіть на ринок не виходили поодинці, про місцевих повстанців, а також що вона думає про війну на Донбасі.
До початку миротворчої діяльності в ООН Олеся працювала оперуповноваженим у райвідділку та викладала в Чернівецькому училищі міліції. Можливість поповнити лави миротворців з’явилася десять років тому, хоча, за її словами, зацікавилась миротворчою діяльністю ще під час навчання у Львівському університеті внутрішніх справ.
– Ми поглиблено вивчали англійську, зокрема й військову термінологію, що дуже стало у нагоді пізніше. Та бажання стати миротворцем мало: треба пройти конкурс, – розповідає вона. – Це був іспит з англійської мови, водіння повнопривідним транспортним засобом і вогнева підготовка. Хоча останнє не знадобилося, бо насамперед ми виконували функції поліцейських радників, проводили тренінги для місцевих правоохоронців. Також взаємодіяли з населенням і створювали довіру до поліції.
"Страшно було навіть виходити на ринок"
Миротворців також навчали стресостійкості, культурних особливостей різних народів, поваги до різноманіття. Через різний менталітет і традиції важливо було розуміти, як поводитися.
Цікаво, що для участі в місії потрібно мати дозвіл від одного з родичів. Як пояснила поліцейська, це через екстремальність і ризики під час роботи. На момент першої місії в Судані Олесі було лише 26 років.
– Африка – це прекрасний материк, вона дуже різна. Проте загроза завжди була, страшно було навіть виходити на ринок за їжею. За ворота табору не можна було виходити поодинці. Жінки обов’язково йшли із двома-трьома чоловіками, адже бували випадки, коли миротворців брали у полон. Багато місцевих повстанців постійно ходили з автоматами, але, як правило, не мали навичок поводження з ними, – пригадує буковинка. – Одного разу ми потрапили під бойові дії. Тоді на базі я залишилася одна з українців і європейців взагалі. Було справді страшно, нам заборонили виходити з табору, ми дві доби були без можливості купити їжу і без води за 50-градусної спеки. До того ж над головою літали військові літаки. На другий день ООН домовилась з урядом Судану про евакуацію до столиці, після чого повстанці знищили наш табір.
Попри це вона додала, що решта населення була дружелюбна: миротворці не застосовували зброю, відтак їх не сприймали як агресорів. Ба більше, коли була загроза, люди шукали порятунку саме в миротворців.
Через потребу постійної співпраці з місцевими жінками та дітьми є чимало жінок-миротворців. Нині їх близько 20 відсотків, і ця цифра зростатиме.
– Права жінок в деяких країнах досі утискають. Миротворці ж проводять заняття з рівноправ’я, виступають за право дівчаток навчатися, розвиватися. Також допомагаємо їм в різних ситуаціях. Наприклад, запам’яталося, як група місцевих підійшла впритул до табору, а дві місцеві жительки тоді народили з різницею в день. Народжуваність там висока, а рівень медицини залишає бажати кращого, тож допомагали чим могли, – розповідає Олеся. – Щодо колег-чоловіків, то немає жодної гендерної упередженості. Жінка в місії – це богиня, нас дуже поважають.
Миротворців на сході України очікувати не варто
Під час війни на Сході України політики неодноразово говорили про варіант введення миротворців на Донбас, щоби принаймні затихли постріли. Тож ми не могли не поцікавитися думкою Олесі про це.
– Маючи досвід і спостерігаючи за тим, як розвивається країна в умовах миротворчої місії, я думаю, що це було би доцільно. Все-таки місія відповідає за захист населення, цивільні безпечніше себе почувають. Але ситуація дуже складна, тим паче, сусід-агресор дуже сильний. Тому наскільки б допомогли миротворці, сказати важко. Коли починалася війна в 2014-му, я перебувала в Південному Судані. Колеги дивилися разом із нами новини і дуже нам співчували, підтримували. Виникало питання, чи не повернутися додому, було дуже складно, – згадує поліцейська.
Вона переконана, що миротворців на Донбасі все ж не варто очікувати – через Росію, яка є однією з головних країн в ООН і не дасть дозволу на це…
Зараз, після семи років участі в миротворчих місіях, Олеся планує "відпочити від форми, а особливо від берців" та працювати в обласному управлінні Нацполіції. Проте додає, що при нагоді знову готова до участі у місії ООН.
До речі, за її словами, українські миротворці завоювали авторитет у світі, часто мають чи не найбільшу квоту в місіях.
– Українці – універсальні. Ми добре вміємо знаходити спільну мову з іншими, дуже працьовиті. Крім того, через миротворчу діяльність ми показуємо насамперед свою державу, працюємо над її іміджем. Навіть демонструємо свої вишиванки та пригощаємо традиційними смаколиками, – каже поліцейська. – Я бачу, що в миротворчій місії можу приносити користь. Форма завжди дисциплінує, а блакитний берет – по-особливому. Це символ миру і зразкового поліцейського та військового. Коли вдягаєш його – це спонукає і зобов’язує бути корисним, допомагати і захищати. Він також вчить цінувати життя, безпеку і мир. Часто ми не цінуємо це, допоки не насунеться загроза.
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
