Рішення, прийняті в Константинополі, важливі не лише своїм суто релігійним, конфесійним значенням. Вони мають великий моральний і суспільний ефект.
В очах Вселенського патріархату проавтокефальне українське православ’я перестало бути "неканонічним", "безблагодатним", "неспасенним". А саме ці маркери, важливі для багатьох вірян, активно педалювала Москва і її політичні та церковні сателіти в Україні, аби дискредитувати проукраїнський, національно свідомий церковний і культурний рух, уособлюваний УПЦ КП та УАПЦ.
Москва і промосковські сили довгі роки робили акцент і на анафемі, проголошеній Московським Патріархатом владиці Філарету. Ця анафема мала суто політичне підґрунтя, була інструментом шельмування владики Філарета і його послідовників. Її головна мета полягала в тому, щоб відсікти проавтокефальне православ’я в Україні від єдності зі світовим православ’ям та пригальмувати його розвиток в Україні. Тепер владика Філарет та інші ієрархи, а з ними і всі їхні послідовники – реабілітовані Вселенським патріархатом від цієї несправедливої анафеми. Отже, знімаються важелі для морального поділу на цьому ґрунті одних православних вірян України й інших. А якщо говорити ширше – знімаються підстави для розділення одних українців і інших. Усуваються перешкоди участі проавтокефальних православних України в церковних таїнствах, здійснюваних в храмах Константинопольського Патріархату і всіх інших православних церков світу, які підтримають рішення Константинополя (або принаймні не заперечуватимуть). Це речі принципово важливі за своїм ціннісним значенням, бо знімають штучно створені, політично інспіровані бар’єри між людьми.
Щоправда, ці рішення не усувають цілого ряду викликів, які все ще стоять перед українським православ’ям і його соціальним контекстом. По-перше, всі проавтокефальні сили повинні самоорганізуватися для об’єднавчого Собору і, відкинувши можливі перешкоди і тертя, обрати єдиного предстоятеля. Йому й буде вручено Вселенським патріархатом томос про автокефалію. Говорячи світською мовою, "балотуватися" на предстоятеля повинні мати змогу представники всіх нинішніх гілок українського православ’я, зокрема і тих ієрархів УПЦ МП, які виявлять такий намір. Тут дуже важливим є солідаризаційне мислення лідерів всіх проавтокефальних сил, щоб ті чи інші амбіції, можливі чвари чи задавнені образи не стали перешкодою чи гальмом для об’єднавчих процесів. Думаю, чим злагодженішими та оперативнішими будуть проавтокефальні сили у своїх об’єднавчих зусиллях, тим з більшою готовністю й інші православні церкви світу ітимуть на повноцінне спілкування з новою об’єднаною Православною церквою України.
Звісно, зберігають актуальність ризики застосування Москвою і її ідеологічними сателітами в Україні провокацій, спрямованих на втілення сценаріїв релігійного протистояння, зокрема й силового. Ми можемо спостерігати риторику залякування такими сценаріями і в російських пропагандистських ЗМІ, і, на жаль, у висловлюваннях низки українських політиків (передусім колишніх "регіоналів", комуністів). Москві дуже важливо створювати у світі реноме України як держави, де триває внутрішнє громадянське протистояння. Тому будуть використовуватися різноманітні можливості, щоб спровокувати осередки такого протистояння.
На жаль, радикалізовані сили є нині в різних таборах соціального спектру нашої країни. Але українським вірянам потрібно мати мудрий імунітет проти таких викликів. Треба максимально популяризувати у ЗМІ тезу про те, що процеси, які відбуваються, аж ніяк не повинні зачепити права конкретних громад належати до тих церковних структур, котрі вони вважають для себе прийнятними. Ті громади, які забажають залишитися в Московському патріархаті, мають на це право. І на це їхнє право ніхто – ні влада, ні новостворювана автокефальна церква – не зазіхатиме. До речі, лідери Київського патріархату активно наголошують на цьому і у своїх виступах у медіа, і в проповідях перед вірянами. Щоправда, ті, хто прагне залишитися в орбіті МП, повинні бути готові до однієї простої і логічної речі: якщо вони належать до Московського патріархату, до Російської православної церкви, то саме так їхня структура і буде називатися – РПЦ в Україні. Адже після здобуття томосу про автокефалію існуватиме канонічна Українська православна церква, з центром у Києві.
Тож логічно, що та православна церква, центр якої перебуває у Москві, має містити в назві прикметник "Російська" – відповідно до свого підпорядкування. До речі, це підтверджується і тим, що й теперішня УПЦ (МП) не сприймається світовим православ’ям як окремий суб’єкт міжцерковної дипломатії, а лише як частина Російської православної церкви. Засвідчується це і тим, що предстоятель УПЦ (МП) Онуфрій входить в ієрархію саме РПЦ та є членом її Синоду.
Як відомо, брав участь він і в засіданні Синоду РПЦ, що відбулося 15 жовтня в Мінську, і голосував за переривання євхаристійного спілкування Російської православної церкви і її частини в Україні зі Вселенським патріархатом. Це крок до самоізоляції, але це внутрішній вибір Російської православної церкви і її сателіта в Україні. Водночас у кожної громади МП, яка виявить бажання долучитися до новоствореної української церкви і, отже, уникнути ізоляції від Вселенського патріархату, буде така можливість. Але це відбуватиметься на засадах добровільності, лише в разі волі більшості вірян тієї чи іншої громади. Дуже важливо, щоб якнайшвидше ці та інші питання були ще чіткіше, ніж це є зараз, врегульовані законодавством.
Що стосується Буковини, потрібно розуміти, що тут теж надзвичайно важливе значення має адекватна просвіта щодо церковних питань у ЗМІ. Адже чимало людей, особливо в селах, є заручниками задавнених міфів і стереотипів, які продукувалися саме для морального розділення українських православних вірян. Не буде секретом, що саме на Буковині діють деякі максимально консервативні представники Московського Патріархату (зокрема, й в сані архиєреїв), чиї проповіді уже не раз відзначалася елементами фанатизму й розпалення міжгромадянської неприязні на релігійному ґрунті. Наприклад, порівняно недавно широкого розголосу набув відеозапис взірця такої фанатично загостреної проповіді одного доволі відомого на Буковині і за її межами церковного діяча. Тому дуже важливо, щоб слово таких діячів не стало мотиватором до практичних дій для агресивно налаштованих фанатиків. Зрештою, повну відповідальність за запобігання можливим конфліктам повинна взяти на себе держава. Це передбачає і цілий ряд стратегічних заходів (включаючи мудре вдосконалення відповідного законодавства), і чимало практичних, конкретних речей.
Ну, і насамкінець ще раз підкреслю: релігійні громади повинні розуміти – без їхньої волі, тобто волі більшості вірян відповідної громади, ніхто не ставитиме питання про зміну їхньої юрисдикції, їхнього підпорядкування. Тому дуже принципово, щоб і лідери громад – пастирі – усвідомлювали свою відповідальність за моральний клімат у відповідній спільноті і несли зважену, збалансовану, об’єктивну інформацію своїм послідовникам. Релігійні діячі і на локальному рівні, і на загальноцерковному повинні перейнятися особливою відповідальністю за міжконфесійний мир. Бо це справді передусім їхня відповідальність.
Олександр Бродецький, доктор філософських наук, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
