3 жовтня за церковним календарем - великомученика Євстафiя Плакиди

3 жовтня
Великомученика Євстафiя Плакиди, дружини його Феопистiї та синiв їхніх Агапiя i Феописта
Мучеників та сповідників Михаїла, князя Чернiгiвського, i боярина його Феодора, чудотворцiв

Великомученика Євстафiя Плакиди, дружини його Феопистiї та синiв їхніх Агапiя i Феописта



Євстафій і його дружина жили в Римі за царювання Траяна, близько 100 року. Святий Євстафій служив воєначальником. Спочатку він і його дружина були язичниками і носили імена Плакида і Татіана. Плакида відрізнявся чеснотами, особливо милосердям до бідних. Бачачи добрий його душі, Господь відкрився йому, як колись апостолу Павлу.

Одного разу, коли Плакида полював в лісі за оленем і вже майже наздогнав його, він раптово побачив між рогами тварини хрест, сяючий яскравіше сонця, в середині якого був образ Христа, і почув голос: "Навіщо ти гониш мене, Плакида? Я - Христос, Якого ти, не відаючи, почитаєш добрими справами. Я прийшов на землю і втілився в людському образі, щоб врятувати людей. Тому Я з'явився тобі нині, щоб вловити Моїй любов'ю ". Здивований і вражений трепетом, Плакида впав з коня і багато годин пролежав без свідомості. Христос явився йому вдруге, підтвердив істинність бачення і сповістив, що Він за природою є Бог, Творець неба і землі, який прийняв людську природу з любові до людей. Тоді Плакида увірував від щирого серця і хрестився разом з усім своїм домом. У хрещенні він отримав ім'я Євстафій, його дружина - ім'я Феописта, а сини - Агапий і Феопист.

Зміцнюючи віру і доброчесність святого Євстафія, Господь з'явився йому знову і сповістив, що його чекають, подібно праведному Іову, численні випробування, але Божественна благодать його не залишить. Це пророцтво незабаром збулося. Святий Євстафій позбувся всього майна. Тоді він вирішив разом з дружиною і дітьми виїхати до Єгипту.

Коли вони сходили з корабля, капітан, грубий і нечестивий варвар, не відпустив Феописта, кажучи, ніби вони не сплатили за переїзд. Невтішний Євстафій повинен був продовжити шлях без неї. Через деякий час вони підійшли до річки, яку треба було переходити вбрід. Поки Євстафій переносив одного з синів, іншого поцупив лев, а коли Євстафій кинувся на допомогу другого, вискочив вовк і забрав першого. Так він залишився, подібно до Йова, один, зламаний, не маючи ніякої допомоги, крім віри і надії на милосердя Боже. Той, хто ще недавно відзначався серед римської знаті, тепер поневірявся по містах і селах, перебиваючись випадковими заробітками, але зберігаючи тверду як алмаз віру в Бога. Нарешті Євстафій оселився в місті Бадіссе і найнявся вартувати сади.

А Агапий і Феопист були врятовані від звірів пастухами і жили неподалік від Євстафія, не знаючи про це. Феописта же перебувала полонянкою в варварському племені.

Через п'ятнадцять років ці варвари стали збирати численні війська для набігу на римські землі. Імператор не міг знайти воєначальника, здатного протистояти їх натиску. Тоді він згадав про Євстафія, його мужність і численні перемоги і наказав його розшукати.

Святий з'явився при дворі, але злидні і горе так змінили його риси, що знайомі ледь дізнавалися воєначальника.

Імператор повернув йому звання і майно і поставив на чолі армії, яка з Божою поміччю відтіснила ворога. Під час цього походу Господь дозволив Євстафію знайти дружину і синів, не залишивши його терпіння без нагороди вже тут, на землі.

Євстафій повернувся в Рим з перемогою. Новий імператор Адріан (117-138) обсипав його почестями і повелів, щоб воєначальник приніс жертву ідолам в подяку за перемогу. Євстафій відповів, що цим він зобов'язаний тільки Христу Спасителю, а не уявної влади неправдивих богів. Його відповідь викликав гнів імператора, який позбавив Євстафія всіх благ і віддав разом з дружиною і дітьми на розтерзання левам. Звірі не наважилися зачепити їх. Тоді святих кинули в розжарену мідну піч, що мала форму бика, де вони і віддали душі Господу.

Через три дні їх тіла були знайдені неушкодженими, на подив язичників і радості християн, які зрозуміли, що Божественна благодать перебуває в святих мощах, залишених ним для втіхи.

Мучеників та сповідників Михаїла, князя Чернiгiвського, i боярина його Феодора, чудотворцiв



3 жовтня - пам'ять святих мучеників та сповідників Михаїла, князя Чернігівського і боярина його Федора, чудотворців.

Багато князів Київської Русі поклали свої голови, боронячи Батьківщину під час монголо-татарської навали.

У 1239 році, коли під натиском озвірілих полчищ хана Батия впав Чернігів, на великокняжому престолі у Києві був князь Михайло Всеволодович, син чернігівського князя Всеволода Святославича Чермного, прозваного Рудим, та доньки польського князя Казимира II Справедливого Марії-Анастасії.

Про його юнацькі роки нам майже нічого не відомо. Знаємо, що змалечку він мав любов до Бога, з великим милосердям ставився до бідного люду і зовсім не прагнув мирської слави. Добрим здоров'ям княжич не відзначався, а тому мав надію лише на милість Божу. Отже й зібрався у 1186 році до Божого угодника Микити Переславльського (пам'ять – 24 травня (6 червня)) у Переславль-Залеський. То вже був час завершення життя преподобного Микити. Але перед виходом з дому до Михайла з'явився біс в образі незнайомого ченця з порадами відмовитися від подорожі, та не послухав його молодий князь. Пізніше преподобний Микита, почувши про це, прокляв того біса іменем Ісуса Христа і прибив його до стовпа, на якому відбував свої подвиги. Тому й молиться народ преподобному Микиті Стовпнику про вигнання лукавих духів. А князю Михайлу святий Микита вручив дерев'яний посох і тим зцілив його від розслаблення.

1206 року літописець повідомляє, що батько Михайла Всеволод Чермний захоплює Київ і стає великим князем Київським, а сину віддає на князювання Переяслав, але ненадовго. У 1212 році батько помер, а князь Михайло жив у Чернігові під захистом свого дядька Мстислава, князя Чернігівського.

У 1223 році Михайло бере участь у з'їзді руських князів у Києві. Якраз на той час монгольське військо підступило до половецького степу, і половецькі посли прибули до Києва просити допомоги. Та незабаром, з вимогою не втручатися, сюди прибули й монгольські посли. От і постало питання перед Києвом, на чиєму боці бути. Його вибір був на користь сусідів-половців, а монгольських послів було вбито. Так Київський з'їзд вирішив долю своєї держави на ціле сторіччя. Таке рішення означало початок війни. Невдовзі татаро-монголи на річці Калці розгромили русько-половецьке військо. Там же загинув батьків брат Мстислав Святославович, князь Чернігівський. Управління князівством перейшло до рук племінника Михайла. Але й тут воно виявилося не тривалим, бо князя запросили до себе новгородці.

Річ у тому, що Новгород недавно залишив його попередник, князь Ярослав Всеволодович, батько Олександра Невського. У Новгороді він княжив чотири рази, цього разу він навіть міську казну з собою прихопив.

За досить короткий час князь Михайло багато чого встиг зробити для Новгорода. За нього новгородцям і казна була повернута, і старовинні права та привілеї. Проте, ностальгія за рідним краєм зробила своє і ніякі умовляння новгородців не допомогли. Навпаки, князь Михайло їх запевнив, що Новгород і Чернігів мають стати побратимами і він все буде робити для цього. Тепер він ревно зайнявся благоустроєм Чернігівського князівства. На початку 1238 року в його руках опинився навіть великокняжий київський престол. Восени наступного року у Київ до Михайла знову прибуло татаро-монгольське посольство і знову воно було знищено. На той час Батиєм уже були спустошені рязанські, володимирські та суздальські землі і татаро-монголи повернули на південь. Невдовзі та ж сама доля чекала Чернігів та Переяслав. Відчувалося, що і над Києвом збиралися ворожі грозові хмари.

А коли 600-тисячна орда підступила до Києва, зрозумів великий князь, що не встояти йому. Не став він вести з нею переговори, а терміново, разом зі своїм боярином Федором, відправився до Угорщини. Чимало дослідників звинувачували його в пасивності та відсутності мужності під час воєнної небезпеки. Але це безпідставні звинувачення. Це не була втеча, бо на Київщині залишалася його сім'я. В Угорщині він мав надію умовити короля та разом з Польщею та Німеччиною організувати опір азіатському розбійнику. Навіть посилав на Ліонський Собор у Франції в 1245 році митрополита Петра Акеровича із закликом організувати хрестовий похід проти Орди, та нічого з того не вийшло. Католицька Європа була зайнята своїми справами. Тож довелося князю жити прибульцем на чужій землі, поневіряючись і переховуючись. Але в серці його завжди жила рідна Батьківщина і повернувся князь з боярином Федором додому.

Гірко плакав, побачивши спустошеною Києво-Печерську церкву і пішов далі до Чернігова. Зрозумів, що збулися слова царя Давида; "Боже, прийшли язичники в насліддя Твоє, осквернили святий храм Твій, ... Кинули трупи рабів Твоїх на поживу птахам небесним, тіла святих Твоїх – звірам земним. Розлили кров їх, як воду... і не було кому поховати їх" (Пс. 78, 1-3).

Багато князів повернулося на рідну землю, поклонившись нечестивому завойовнику, щоб отримати ярлики. А далі – займали свої князівства й сплачували данину Батию. Князеві Михайлу також невдовзі порадили, що треба збиратися в Орду, бо без ярлика нічого не буде.

Іконостас храму святих мучеників Михаїла і Федора
Унікальний іконостас у храмі святих Михаїла і Федора

У 1246 році і князь Михайло разом з вірним боярином Федором прибув у Сарай, столицю Орди. На той час татари ще сповідували поганську віру й вимагали від прибулих руських князів вклонятися їхнім бовванам та виконувати поганські обряди.

А там був заведений звичай, що всі, хто приходив до хана, для знищення злих намірів, мали пройти між рядами вогнищ. Татарські жерці були впевнені, що після цього навіть отрута, занесена у ставку хана, втрачає свою силу. За інтенсивністю кольору полум'я колегія жерців визначала справжні наміри прибульця. Потім належало вклонитися монгольським богам. З руських князів, що до цього побували в Сараї, ніхто не відмовився від такої процедури: князь Михайло та боярин Федір були першими. Князь добре пам'ятав слова свого духівника єпископа Іоана, сказані йому ще в Чернігові: "Ти, Михайле, якщо хочеш, то йди з миром, але благаю тебе не наслідуй їх (князів – автор), не роби того, що вони зробили для земної влади: не ходи крізь вогонь нечестивих і їхнім богам не кланяйся, бо єдиний Бог наш, Ісус Христос; не споживай ніякої їхньої їжі, щоб не занапастити душі своєї". Тож жерцям князь Михайло пояснив: "Я – християнин, а християнин поклоняється тільки Богові – Творцеві світу!". Ці слова були негайно донесені ханові Батию.

Тим часом інші присутні руські князі почали вмовляти Михайла "покоритися", виконати вимоги хана. Звертались до князя з гіркими сльозами, бо знали, який буде в іншому випадку наслідок. Боярин Федір зі свого боку навпаки радив князю згадати євангельські слова, що говорив йому духівник, владика Іоан: "...хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її. Бо яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить?" (Мк. 8, 35-36).

Саме ці слова для князя були солодкими й радісними. У своєму житті він надто багато настраждався, щоб зараз , у цей відповідальний момент, зректися останнього – батьківської віри.

Тортури поганців були страшними: і князя, і боярина Федора по-звірячому били, топтали – мучили, доки не стяли голови. Князівські уста ще й після того повторювали: "Я – християнин".

Так 20 вересня 1246 року святі мученики – князь Михайло і його боярин Федір – передали свої душі в руки Господу. Їх тіла були викинуті на поживу голодним псам, але протягом багатьох днів залишалися недоторканими, бо беріг їх Господь.

Християни зуміли перевезти тіла мучеників до Чернігова. Там вони були захоронені у напівзруйнованому Спаському соборі.

Через деякий час хан Батий був убитий угорським королем Владиславом. Злому життю наступив злий кінець.

У 1578 році за вказівкою царя Івана Грозного мощі святих мучеників були перенесені до Москви, у новозбудований храм їхнього імені, а через два сторіччя – у Стрітенський собор міста. Упокоїлись вони в 1774 році у вівтарі Архангельського собору Московського кремля. Знаходяться там вони й сьогодні. У рідному Чернігові, на території колишньої садиби гетьмана Полуботка, у 1805 році також було закладено церкву в їх ім'я. Тепер ця церква реставрована і її діяльність відновлена.