Відчайдушні часи вимагають відчайдушних кроків. Відносно нещодавно Президент України похапцем запросив до себе лідерів парламентських фракцій, аби обговорити якесь важливе питання та заручитися їхньою підтримкою. Тим не менше, більшість парламентарів не мали жодного уявлення щодо того, чого саме це питання стосується. Попри це, ініціатива Петра Порошенка призвела до чималих дискусій у самій Україні. Ні, вона не мала стосунку до судової чи до антикорупційної реформ. Ця ініціатива була пов`язаною з дещо іншим, не менш важливим – зі сферою релігії та єдності українського Православ’я, розділеного вже протягом майже трьох десятиліть.
Питання автокефалії та єдиної помісної церкви не є новим для України та піднімалося вже декілька разів відтоді, коли ця країна відновила свою незалежність у 1991 році. Подібні потуги здійснювалися на початку 1990-х, у 2000-х і після так званої "Помаранчевої революції" 2004 року. Та лише зараз Петро Порошенко, за рік до президентських виборів наважився здійснити конкретний крок, намагаючись, можливо, мобілізувати патріотично налаштованих виборців. З цією метою він звернувся до Вселенського Патріарха, щоби той надав спеціальний дозвіл, тобто "Томос". Шанси на те, що такий дозвіл буде надано цього червня під час майбутнього синоду Константинопольської Церкви є доволі високими.
Здавалося би, що час для цього обрано ідеально. По-перше, після Кремлівської агресії, розпочатої у 2014 році, все більше українців почали усвідомлювати, що ментальна та культурна незалежність є не менш важливими за географічну чи політичну самостійність. Більшає також і число віруючих, які замість Української Православної Церкви (Московського патріархату) обирають Київський патріархат. Цьому не варто дивуватися, адже перша часто була та досі нерідко залишається знаряддям "м’якої сили" Кремля та одним із найбільш ефективних механізмів впливу. Чимало священнослужителів цієї церкви під час богослужінь стверджували про те, що "немає жодного конфлікту на Донбасі", а має місце "братовбивча війна". Більше того, деякі з них навіть відмовлялися відспівувати загиблих дітей, оскільки ті були хрещені в іншому патріархаті. А зовсім нещодавно бразильський найманець, котрий воював на боці сепаратистів на Донбасі, був знайдений журналістами у Києві, у монастирі, що належить УПЦ (МП).
Інша причина того, чому час для надання автокефалії обрано вдало, пов’язана з тим, що послаблений внаслідок санкцій Кремлівський режим навряд чи завзято буде захищати свою церкву. У той же час, якщо Російська Федерація втратить Україну у релігійному сенсі, то це призведе і до втрати понад половини її прихожан та до руйнації міфу про "Москву як третій Рим". Як би там не було, але якщо це станеться, то тим самим буде відновлено історичну справедливість, коли у 1686 році Москва незаконно підпорядкувала собі Київську митрополію. Окрім того, внаслідок такого розвитку подій зміниться не лише статус, але, швидше за все, і сама назву УПЦ (МП) на Російську Православну Церкву в Україні. Так, як це, власне кажучи, існує у багатьох інших країнах.
Та, насправді, все не настільки безхмарно, як могло би здатися. Дозвіл Вселенського Патріарха є, навіть, не напівперемогою, оскільки задля справжньої звитяги потрібні також і позитивні рішення інших помісних православних церков. Ба більше, найзавзятіші супротивники автокефалії, тобто УПЦ (МП) та політики з так званого "Опозиційного блоку", якому належать деякі рейтингові ЗМІ, вже розпочали свою інформаційну кампанію. Всі вони звинувачують владу у "втручанні у питання Церкви", намагаються налякати майбутніми релігійними конфліктами або ж стверджують, що процес появи єдиної помісної Церкви якщо і повинен починатися, то саме з УПЦ (МП), а не інших православних церков країни. Окрім того, величезний тиск зараз чиниться і на самого Вселенського Патріарха з боку Кремля.
Схоже на те, що процес надання автокефалії вже розпочався і спинити його буде складно. Та, не дивлячись на остаточне рішення Вселенського Патріарха, Україні зараз самій варто працювати над єдністю православних церков, пам’ятаючи про те, що автокефалія не є якоюсь нагородою, а, у першу чергу, величезною відповідальністю. Якщо ініціатива Порошенка буде втілена у життя, то його ім’я золотими літерами буде викарбуване в українській історії. Якщо ж ні – він втратить ще більше підтримки з боку патріотично налаштованих громадян.
Максим Кияк, спеціально для естонського видання Postimees
Переклад тексту опубліковано з дозволу автора.
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
