Народний герой України, командир другої штурмової роти п’ятого батальйону ДУК "Правий сектор" Валерій Краснян пройшов найгарячіші точки в зоні АТО, обороняв Донецький аеропорт. Зараз очолює Центр допомоги учасникам АТО і членам їхніх сімей.
У високого чоловіка з мужніми рисами обличчя тепліють очі, коли він говорить про своїх двійнят. "На війні навіть не думав, що повернуся живим і в мене будуть діти, – зізнається. – Коли вперше взяв їх на руки – заплакав від щастя. Подумав, що недарма пройшов через це все. Коли гинули хлопці, я теж не міг стримати сліз – від болю втрати. Ім’я для сина вибрав я – Миколка. Донечку дружина назвала Богданкою. Ми вже їх охрестили. 27 січня відсвяткуємо перший місяць. Не дають спати, доводиться всю ніч носити по черзі то сина, то донечку (усміхається, – авт.). Але це таке щастя!" Із чернівецькою волонтеркою Наталією Валерій зустрівся після повернення з війни у листопаді 2015-го. Каже, що ніби пролетіла якась іскорка...
"23 автомати – на 85 бійців"На Схід Валерій пішов прямо з київського Майдану в 2014-му. Ніхто не кликав його на ім’я, називали за позивним – "Барсом".
– Це псевдо "приліпилося" до мене ще в армії, де я служив у десантно-штурмовій бригаді. Хлопці жартували, що я, наче барс, всюди пролізу під час розвідки, – усміхається чоловік. – Ніколи не думав, що доведеться захищати свою землю від російських окупантів. Коли ворог нападає на твою батьківщину, то обов’язок кожного чоловіка стати на її захист, віддати свій борг. Хотілося мати свою незалежну державу, свою владу, чесні закони. Я записався добровольцем у батальйон "Айдар". Ми воювали в Щасті, Металісті, Веселій Горі. Майже місяць без води і боєприпасів, під шквальним вогнем противника утримували висоту Савур-Могила. Прикривали відхід наших військ з Іловайська, вивозили поранених. На той час своєї армії у нас ще не було. Все витягували добровольці. Спершу в нас було 23 автомати на 85 бійців. Потім волонтери підвезли ще пару гвинтівок. Відвойовували зброю у бойовиків. Згодом я перевівся у Добровольчий український корпус "Правий сектор", де було багато моїх побратимів. Мене призначили комбатом штурмової групи. Ми обороняли Піски і шахту "Бутівка", де загинуло двоє наших бійців. Тут бої велися безперервно. Проти нас виставили танки і штурмову Псковську десантну дивізію. Від противника відділяли десятки метрів. Ми навіть бачили їх, чули їхні розмови. Деякі хлопці не витримували такого напруження і просили їх відпустити. В роті залишилися лише сміливці, які могли прикрити один одного. Я ще не бачив такого побратимства, як тут, на війні. Ми були єдиною родиною. Кожен виконував своє завдання: хтось ішов у розвідку, хтось готував їсти або опалював бліндаж. Мені як командирові треба було брати на себе відповідальність. Траплялися такі моменти перемоги, що ми були шоковані".
"Виїхало 15 бійців, а повернулося вісім" В експозиції "Наші" Національного музею історії України можна побачити серед інших фігуру чернівецького кіборга Барса та його особисті речі. Він стоїть на фоні зруйнованої вежі Донецького аеропорту з прапором, окропленим кров’ю його захисників.
На запитання, чи це був найстрашніший момент за все його перебування в зоні АТО, чоловік відповідає:
"Найстрашніше – це сама війна. Найстрашніше, коли тебе зраджують, коли у людей немає честі, коли не відповідають за свої слова. Донецький аеропорт став переломним для всієї війни. Перший раз я туди не доїхав – поранило снарядом по дорозі. До цього мене поранило в Іловайську, коли ми робили "коридор" для відходу наших бійців. Потрапив в аеропорт під час другої ротації. Знаходився там вісім днів і дев’ять ночей. Хлопці трималися мужньо – співали, жартували, розповідали анекдоти. Нас виїхало 15 бійців, а повернулося вісім. Ми не ховалися, бо треба було стріляти. 24 години на добу велися бойові дії. Але були невеликі перекури і перепочинки. Відступати не можна було. Бо якщо ти прийшов добровольцем, то повинен стояти до кінця".
На очах у Валерія загинув боєць, який чистив автомат.
"Ми приїхали в аеропорт без зброї, бо сказали, що там дадуть, – пригадує. – А довелося самим її здобувати. Хлопці вибігали вночі на відкриту місцевість, ризикуючи життям, і збирали автомати. Бо якщо тебе вб’ють і знайдуть без зброї, то можуть сказати, що ти втікав. На війні одразу видно, хто чого вартує. У багатьох був страх загинути. Я теж боявся, але намагався не показувати цього. Головне було – не втратити своєї честі. Коли ти заходиш у будинок з усім майном, виникає спокуса щось взяти. Або забрати у полоненого золоті прикраси чи кошти. Ця "халява", на жаль, багатьох зламала".
У цей час хтось телефонує на мобільний Валерія. Він дивиться на екран і усміхається. "Сонечко, як ви там? – ласкаво запитує. – Що, вже обоє прокинулися? Зараз біжу додому. Щось треба купити?". У розмові слово "сонечко" чоловік вжив кілька разів. "Ми вже два роки разом. Бог дав нам двох діточок. Я дуже щасливий", – каже.
Чоловік замовкає на мить. "Думками я ще там – з хлопцями, – запевнив. – Хотів би повернутися до них, але зараз не можу – тримають діти. Треба допомогти дружині. Багато моїх побратимів загинуло. Залишилися їхні дружини та діти, які не були захищені державою. Я взяв на себе обов’язок допомогти їм. Хоча розумію, що хлопці воювали не за ці земельні ділянки чи матеріальну допомогу. Але вони віддали найдорожче – своє життя. Тому їхні родини треба було захистити. Дякувати Богу, вдалося це зробити. Вирішити соціальні питання цих родин нам дуже допомогли, зокрема Максим Бурбак".
– Хочеться, щоб мої та інші діти не знали, що таке війна, не втрачали своїх батьків, жили в нормальній державі, – висловив свою мрію Валерій. – Навіть страшно подумати, що мій Миколка колись піде воювати. Тому треба якнайшвидше закінчити цю війну. Добре працювати, піднімати дітей на ноги. І не виїжджати за кордон, а розбудовувати свою країну.
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
27-01-2018, 18:50
0
7 942
