27-річний Олександр Редчич жив у дитячому будинку та інтернаті.
Хлопчик народився з ДЦП, розщілиною в піднебінні та верхній губі. Мама відмовилася від маленького сина. І вже дорослого його взяла до себе багатодітна родина чернівчан Василя і Валентини Кушнірів.
Ми зустрілися із Сашею у центрі денного догляду за молоддю з інвалідністю "Любов, яка лікує". Він схожий на підлітка: невеликого зросту, в джинсах та светрі, усміхається. Розмовляє досить грамотно українською мовою. "Я щасливий, що нарешті маю маму і тата, братів та сестер, про що мріяв роками. Молився і просив Бога, щоби мене хтось забрав з інтернату, – зізнається хлопець. – У центрі мене навчають доглядати за собою, готувати їсти, купувати продукти в магазині, орієнтуватися в місті, їздити в тролейбусі. В інтернаті мене цьому не вчили. Я ніби наново народжуюся".
– Саша прийшов до нас півтора місяця тому. Дуже швидко все схоплює. Недавно приготував смачні деруни, – хвалиться керівник центру Валерія Мартинюк. – А ще він ходив до магазину за вершками, виносить сміття. Навчився брати воду в автоматі. Може вже сам доїхати до нас.
"Мені не вистачало любові"
Про своє минуле хлопець згадує спокійно. "Я вже перехворів цим і всім пробачив. Навіть рідній мамі, яка відмовилася від мене. Лікарі сказали їй, що я проживу кілька днів. Але я вижив. Народився 19 серпня 1990 року з ДЦП,"заячою" губою, великою головою, – зітхає. – Мене віддали у Київський будинок дитини. Потім перевели в Ніжинський дитячий будинок-інтернат, де я провів 22 роки. Малим плакав, кликав маму і тата. Але вони не приходили. У дев’ять років я ще не ходив, і лікарі не давали жодної надії. Та Бог допоміг мені стати на ноги. Мені зробили п’ять операцій на обличчі. Я почав краще розмовляти, вчився читати, писати. Хоча наука давалася мені тяжко. В інтернаті було по-різному – і добре, і погано. Я мав де спати, мене годували, були друзі. Та ми були ніби відірвані від інших людей. Мені дуже хотілося мати свою сім’ю. Не вистачало батьківської любові. Мріяв, щоб мама обняла мене, погладила по голові. Попереду були або геріатричний пансіонат, або психоневрологічний інтернат. І на цьому моє життя закінчилось би. Я навіть через суд доводив свою дієздатність, щоби почуватися нормальною людиною".
Торік Саша з другом приїжджали в Мигове на запрошення благодійниці Марти Левченко. "Там я познайомився зі Світланою, сестрою моєї нинішньої мами Валентини, яка хотіла забрати Вадима. Я їй сказав, що теж хочу мати сім’ю. І вона пообіцяла, що розкаже комусь про мене, – пригадав хлопець. – Я написав на телешоу "Стосується кожного", щоб допомогли мені відшукати біологічну маму. Хотів почути від неї, чому відмовилася від мене. Вона приїхала на передачу, ми з нею розмовляли. Але я побачив, що чужий їй, що вона мене не візьме. Хоча я не тримаю на неї зла".
"Ми зрозуміли, що він наш"
Василь і Валентина Кушніри виховують 17 дітей: дев’ятеро власних і восьмеро прийомних.
"Син і донька вже мають свої сім’ї. Дорослі діти працюють. Є четверо студентів і семеро школярів, – розповіла пані Валентина. – У нашій родині всі люблять одне одного. Хоча буває всяке. Після конфлікту з дітьми я беру папірець і пишу: "Мама тебе дуже любить", загортаю в солодощі або в кілька гривень і кладу вранці в рюкзак. Після школи вони просять пробачення, цілують мене, кажуть, що я найкраща мама на світі. Ніколи з чоловіком не робимо різниці між своїми і прийомними дітьми. Всі рідні, дорогі. Про Сашу мені розповіла моя сестра Світлана, яка взяла двох хлопців з інтернату – 15-річного Вадима і 23-річного Миколу. Ми з чоловіком подивилися передачу "Стосується кожного", просльозилися, стало шкода Сашка. Хоча боялися брати такого дорослого хлопця. А потім я подумала: "Якщо Бог дав нам сили на стількох дітей, то дасть і на цього". Запросили Сашу погостювати на місяць, а він, як виявилося, їхав уже назавжди. З перших днів почав кликати мене мамою, а чоловіка – татом. Телефонував комусь, стрибав і кричав: "Я вже маю батьків і сім’ю!" І ми зрозуміли, що він наш".
Спершу дорослий хлопець, який виріс в інтернаті, не розумів, що таке сім’я. "Саша дивувався, що треба багато працювати, робити щось самому. Я казала йому, щоби вчився любити, прощати, допомагати іншим, – пригадує мама багатодітної родини. – Інколи він ображався, сердився, йшов у свою кімнату. Через деякий час виходив і каявся: "Я обдумав все, що ви мені казали. Ваша правда, вибачте мені". За півроку, що в нас, Саша змінився на краще. Допомагає мені мити посуд, годує курей. Зараз у нас гостює ще одна дівчинка Галинка з Ніжинського інтернату – подруга Саші. На мій день народження вона попросила називати мене мамою. Відчуваю свою відповідальність і за цю дівчинку".
– У мене дуже хороші мама і тато, брати та сестри. Мені здається, що я в них народився, – не стримує емоцій Саша. – Мама щоранку обіймає мене, цілує, каже, як вона мене любить. Я теж кажу їй щодня: "Мамо, я тебе люблю. І дякую Богові, що він мені дав тебе". Тато допомагає мені вчитися читати, брати і сестри піклуються про мене. Мені подобається фотографувати (показує свої фото, – авт.). Цей фотоапарат подарували мені на "Буковинській мрії". Хочу навчитися працювати на комп’ютері. Мрію одружитися, мати свою сім’ю. Сподіваюся, що Бог допоможе мені здійснити мої задуми. А ще прошу людей: "Не бійтеся брати дітей з інтернатів. Вони теж потребують любові, тепла, захисту". Я хочу допомагати дітям з інтернатів. Щоби вони, як і я, знайшли свої сім’ї та батьків".
