Пенсіонер звернувся до передачі "Жди меня" ще 10 років тому. Він шукає медсестру з війни – Майю, з якою познайомився у 1944 році в евакуаційному госпіталі 87. Тоді йому було 19 років, їй – 20. Разом вони так і не були, бо війна їх розлучила, проте Петро Петроневич ніколи її не забував і не втрачав надії, що вони ще зустрінуться.
92-річний дідусь про своє перше кохання згадує і посміхається, наче молодий. Він називає її найкрасивішою, найдобрішою та найніжнішою дівчиною, яку він колись знав. Каже, вона піклувалася про нього так, як ніхто раніше.
"Вона віддавала мені найкраще"– Хлопець із села, молодий та нещасний, потрапив на війну. Я нікого там не знав, а вона зразу мені почала у всьому допомагати. Я їй постійно здавався худим. Якось нас на фронті мав фотографувати фотограф, щоб фото ми відправили рідним додому. Вона, як побачила, який я прийшов, сварила мене. Вона порвала ті фотографії. Я був дуже худий, в старенькій сорочці і не дуже охайний. Тоді вона мене перевдягнула, одяг взяла у фотографа. Мовляв "ти що, хочеш, аби твоя мама злякалася, як тебе повидить?". Далі ми бачилися щодня. Вона була медичною сестрою. Вона оглядала всіх. Мене запитала, чи я палю. А я ніколи не мав такої шкідливої звички. Вона зробила хитрість: написала у відомості,що я "курящий". Таким людям на війні приносили цигарки. Вона мені сказала "Я їх візьму, буду продавати іншим і підгодовувати тебе". Вона мені віддавала найкраще: зайвий шматок м`яса, риб’ячий жир, фрукти, – розповідає дідусь.
Проте війна їх розлучила, і вони відтоді навіть не чули одне про одного.
– З Польщі мене відправили воювати в Литву, а вона поїхала додому – в Ленінград. І все, відтоді я її не бачив, не чув, навіть не знаю про неї нічого.
"Став агрономом, збирав високі врожаї"У 2007 році дідусь звернувся до передачі "Жди меня", аби ті знайшли його подругу. Ні її прізвища, ні її фото у нього немає, бо єдине фото згоріло під час пожежі в його будинку. Розповів тільки воєнні історії, які їх об’єднували, і відправив те саме фото, для якого вона шукала йому одяг. У тому ж році він видає збірку своїх віршів "Любіть життя". Більшість текстів присвячені медсестрі Майї. Дід цитує частину віршика, в якому говорить про те, що й не мріяв зустріти таку дівчину, особливо на війні.
– Може, якби я не йшов воювати далі, ми були б разом, – з надією сказав він. – Від передачі відповіді так і немає. Кажуть, у багатьох випадках і не можна, аби ми зустрілися. Може в неї сім’я, чоловік...
Питаю діда Петра, як склалося його життя після війни. Єдине, про що він розповідає, – стосується роботи.
– Прийшов додому, пішов до сільради, організувався колгосп. Я став агрономом, збирав високі врожаї постійно. Потім вчився на голову колгоспу, мене взяли в район, щоб вступити в партію. У партію я не вступив, і мене тоді кинули на ферму працювати. Гроші тоді не давали, платили поросятами. Була маленька олійня, там я теж працював, – розповідає він.
Запитую, як його особисте життя склалося. Дід махнув рукою і каже:
– Знайшов дівчину, в якої баба і мама у релігії були, мене хотіли затягнути. А я не піддавався. Я провів радіо – вони все зірвали, бо не можна у них таке слухати. Того я й тримався роботи. Коли померла баба, нам краще стало. Народилася у нас донька Павліна. Жінка померла трохи більше 10 років тому. Живу в великому домі, а толку. Після цього я й почав шукати Майю...
Цікавлюся в діда Петра, як він уявляє життя цієї Майї.
– Вона така добра була, а таким людям трапляється якесь таке, що не цінує цього. Ну що ж. У нас за плечима лиш роки та особисті болячки, – цитує дід рядок свого вірша.
Під час нашої розмови дід постійно називав Майю медсестрою з фронту або ж подругою. Проте наприкінці зізнався, що він кохав її все життя.
– Так, я любив її завжди. Але не так, як зараз молодь. Я любив її не фізично, а любив її доброту, її усмішку і очі...
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
1-08-2017, 11:36
0
2 345
