«Любив її все життя»: 92-річний чернівчанин шукає медсестру – своє кохання з війни
Пенсіонер звернувся до передачі "Жди меня" ще 10 років тому. Він шукає медсестру з війни – Майю, з якою познайомився у 1944 році в евакуаційному госпіталі 87. Тоді йому було 19 років, їй – 20. Разом вони так і не були, бо війна їх розлучила, проте Петро Петроневич ніколи її не забував і не втрачав надії, що вони ще зустрінуться.
92-річний дідусь про своє перше кохання згадує і посміхається, наче молодий. Він називає її найкрасивішою, найдобрішою та найніжнішою дівчиною, яку він колись знав. Каже, вона піклувалася про нього так, як ніхто раніше.
"Вона віддавала мені найкраще"
– Хлопець із села, молодий та нещасний, потрапив на війну. Я нікого там не знав, а вона зразу мені почала у всьому допомагати. Я їй постійно здавався худим. Якось нас на фронті мав фотографувати фотограф, щоб фото ми відправили рідним додому. Вона, як побачила, який я прийшов, сварила мене. Вона порвала ті фотографії. Я був дуже худий, в старенькій сорочці і не дуже охайний. Тоді вона мене перевдягнула, одяг взяла у фотографа. Мовляв "ти що, хочеш, аби твоя мама злякалася, як тебе повидить?". Далі ми бачилися щодня. Вона була медичною сестрою. Вона оглядала всіх. Мене запитала, чи я палю. А я ніколи не мав такої шкідливої звички. Вона зробила хитрість: написала у відомості,що я "курящий". Таким людям на війні приносили цигарки. Вона мені сказала "Я їх візьму, буду продавати іншим і підгодовувати тебе". Вона мені віддавала найкраще: зайвий шматок м`яса, риб’ячий жир, фрукти, – розповідає дідусь.
Проте війна їх розлучила, і вони відтоді навіть не чули одне про одного.
– З Польщі мене відправили воювати в Литву, а вона поїхала додому – в Ленінград. І все, відтоді я її не бачив, не чув, навіть не знаю про неї нічого.
"Став агрономом, збирав високі врожаї"
У 2007 році дідусь звернувся до передачі "Жди меня", аби ті знайшли його подругу. Ні її прізвища, ні її фото у нього немає, бо єдине фото згоріло під час пожежі в його будинку. Розповів тільки воєнні історії, які їх об’єднували, і відправив те саме фото, для якого вона шукала йому одяг. У тому ж році він видає збірку своїх віршів "Любіть життя". Більшість текстів присвячені медсестрі Майї. Дід цитує частину віршика, в якому говорить про те, що й не мріяв зустріти таку дівчину, особливо на війні.
– Може, якби я не йшов воювати далі, ми були б разом, – з надією сказав він. – Від передачі відповіді так і немає. Кажуть, у багатьох випадках і не можна, аби ми зустрілися. Може в неї сім’я, чоловік...
Питаю діда Петра, як склалося його життя після війни. Єдине, про що він розповідає, – стосується роботи.
– Прийшов додому, пішов до сільради, організувався колгосп. Я став агрономом, збирав високі врожаї постійно. Потім вчився на голову колгоспу, мене взяли в район, щоб вступити в партію. У партію я не вступив, і мене тоді кинули на ферму працювати. Гроші тоді не давали, платили поросятами. Була маленька олійня, там я теж працював, – розповідає він.
Запитую, як його особисте життя склалося. Дід махнув рукою і каже:
– Знайшов дівчину, в якої баба і мама у релігії були, мене хотіли затягнути. А я не піддавався. Я провів радіо – вони все зірвали, бо не можна у них таке слухати. Того я й тримався роботи. Коли померла баба, нам краще стало. Народилася у нас донька Павліна. Жінка померла трохи більше 10 років тому. Живу в великому домі, а толку. Після цього я й почав шукати Майю...
Цікавлюся в діда Петра, як він уявляє життя цієї Майї.
– Вона така добра була, а таким людям трапляється якесь таке, що не цінує цього. Ну що ж. У нас за плечима лиш роки та особисті болячки, – цитує дід рядок свого вірша.
Під час нашої розмови дід постійно називав Майю медсестрою з фронту або ж подругою. Проте наприкінці зізнався, що він кохав її все життя.
– Так, я любив її завжди. Але не так, як зараз молодь. Я любив її не фізично, а любив її доброту, її усмішку і очі...
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
Повернутися назад