Для одних вишивка – це спадщина, яку довелося рятувати від війни. Для інших – колекція, що з покоління в покоління зберігає пам’ять роду.
На Буковині ці історії переплітаються: тут переселенки відновлюють втрачене, місцеві майстрині продовжують давні ремесла, а музеї стають простором, де культура з прифронтових регіонів отримує нове життя і звучання.
Про це йдеться в публікації "МБ".
Вивозила столітні рушники
Ганна МАЦЬКО родом із Донеччини. Там багато років працювала завідувачкою клубу. У квітні 2022 року, коли розпочалися активні бойові дії, разом із сім’єю переїхала в село Мамаївці поблизу Чернівців.
Нині пані Ганна активно залучається до різних культурних ініціатив: вишиває шеврони-обереги для захисників, а нещодавно доєдналася до обласного проєкту й виготовляє традиційну донецьку сорочку.
"У нашому орнаменті нескладний візерунок. Уже вишила один рукав і трохи переду. У нас використовують червоно-чорні кольори. Часто кажуть, що це кольори землі, любові, або ж навіть хтось трактує як кров. У Донецькому регіоні переважає візерунок троянди, хоча він до нас прийшов з інших регіонів. Я ж часто використовую чорний ромб. Він символізує засіяні поля", – розповідає жінка.
Свою першу вишивку пані Ганна виконала гладдю, проте зараз переважно вишиває хрестиком. У 18 років уперше вишила сукню.
Після початку війни, коли довелося вимушено покинути домівку, майстриня передусім вивозила столітні рушники.
"У 1956 році багато людей із заходу переселили до нас – із Львівщини та Рівненщини. Ці люди привезли до нас свою історію. Я ж привезла нашу історію сюди", – зазначає вона.
Від предків у пані Ганни залишилися лише лляні штори, які колись вишивали на двері. У клубі, де вона працювала, у світлиці, де зберігалися експонати культурного надбання громади, залишилися ще дві вишиті пари.
"Досі дуже шкодую, що тоді не змогла зняти зі стіни два рушники. Для мене вони були цінними. Забрала я те, що могла схопити. У світлиці зберігалося понад тисячу експонатів, зараз воно, скоріш за все, повністю згоріло. А це частинка мого краю. Ми згадуємо історію, коли вона зникає".
"Люблю, щоб колір до кольору гарно лягав"
Майстриня Галина ДЖЕНИКАЙ із Лужан зберігає цілу сімейну колекцію сорочок, що залишилися від мами, бабусі та прабабусі. Серед них є навіть шлюбні. Найстаршим сорочкам – понад сотню років.
"Є ще одна сорочка – e ній поховали мою бабусю. Я маю взірець, бо то були орнаменти з листя, вишиті для чоловічої сорочки. У мене є шматочок цієї вишивки. Хотіла б ще відшити", – розповідає майстриня.
Пригадує: у родині всі займалися рукоділлям.
Перша вишита майстринею вишиванка нині перебуває в Канаді. Вона каже, це була її курсова робота, коли вона ще навчалася у Вижницькому училищі.
За словами майстрині, буковинська вишивка відрізняється різноманіттям орнаментів. Візерунки часто значно різняться навіть у сусідніх селах.
"У Берегометі переважають темно-сині кольори. У Кіцмані вже зовсім інша сорочка – з квітами, ромбами. Напевно, жодна область не має такого різноманіття вишивки, як Буковина", – переконана майстриня.
Нині пані Галина продовжує вишивати та створювати і замальовувати орнаменти. Каже, постійно з’являються нові техніки, і все хочеться спробувати.
"Кожен трактує сорочку по-своєму. Мені ж важливо, щоб були гарні нитки: люблю, щоб колір до кольору гарно лягав", – пояснює пані Галина.
"Минуле, яке можна носити в теперішньому"
Марина ЩЕРБАК родом з Харківщини. До Чернівців переїхала у березні 2022 року після початку війни. Саме тут придбала свою першу дорослу вишиванку. Згадуючи свою першу вишиванку, усміхається та каже, що вона в неї була у народному колективі "Дзвіночок" у Богодухові.
"Ще в дитячому колективі у нас були шароварні строї – ну куди ж без цього. Особливо любили нові купувати: вони були з золотом, корсетами. Проте була костюмерна, де паралельно зберігалися старовинні сорочки. І їх ми теж одягали, обв’язувалися плахтами та взували автентичні чобітки.
Коли стала старшою, мені не хотілося, щоб це було щось масове, я прагнула зібрати образ, який міститиме у собі історію. Через це довго не могла нічого придбати, хоч була і на Сорочинському ярмарку, і в Опішні. Там, до речі, побачила старовинні вишиванки – ще зі скринь. Тоді й подумала, що й собі таку хочу, бо мені у спадок нічого не залишилося", – ділиться вона.
Вже у Чернівцях один із місцевих колективів запросив доєднатися до святкування Дня вишиванки. Тоді вона й придбала вишиванку.
Нині Марина має чимало сорочок. Серед них – полтавська, косівська. Проте перлиною колекції все ж є богодухівська.
"Її я знайшла минулого року, і вона для мене має дуже великий сенс. Ця сорочка для мене – про рідний край, про те, що дороге серцю. І дубочки, і калина вишита. У нас у кінці городу в усіх раніше росла калина. А от дубочки – це ж сила роду! – пояснює дівчина. – Для мене вишиванка – це про зв’язок із родом, про минуле, яке можна носити в теперішньому і передати в майбутнє. Як би голосно це не звучало, це національний код. Мені б хотілося, щоб і мої майбутні діти, і взагалі наш рід пам’ятав усе українське і плекав, підтримував. Шкода, що нічого не залишилося від попереднього покоління", – підсумовує Марина.
"Це своєрідна тиха медитація"
Чернівчанка Галина УКРАЇНЕЦЬ вже багато років збирає не просто старовинні сорочки – вона береже пам’ять про покоління, традиції та родинні історії. Пані Галина розповідає: її любов до вишивки почалася ще в дитинстві – із бабусиних скринь, родинних сорочок і запаху домотканого полотна.
"Я почала збирати з родинних сорочок. У 60-х роках було модно, щоб дівчина мала одну вишиту сорочку, а іншу – оздоблену бісером. Їх вишивала наша тітка – двоюрідна сестра мого дідуся. Вона була неймовірною майстринею, справжньою вишивальницею від Бога", – пригадує пані Галина
Жінка каже, що в дитинстві любила заходити до родичів, мов до музею. У хаті всюди були вишиті рушники, серветки, занавіски. Вишивали і бабусі – як по материнській, так і по батьківській лінії.
"Моя бабуся не лише вишивала, а й ткала. Для чоловічих сорочок робили окремі заготовки – манжети, нагрудні частини. У нас їх називали "листви". Потім із них уже шили сорочки. Для чоловіків намагалися брати дорогі тканини – льон, шовк, атлас. Усе залежало від достатку родини", – розповідає вона.
Справжнім поштовхом до створення великої колекції стала несподівана історія, яка трапилася з нею під час важкої хвороби.
"Лікарі довго не могли встановити діагноз. Для мене це був дуже важкий період. І тоді до бабусі приїхав Дмитро Гнатюк – наш родич, який часто навідувався з Києва. Я розповіла йому про свою біду, бабуся розплакалася. А він задумався, пішов до кімнати, повернувся і простягнув мені вишиту краватку", – каже жінка.
За словами Галини Українець, цей подарунок став для неї особливим символом.
"Він сказав: "Цю краватку мені вишила мама, коли я їхав до Києва. А ти збирай до нього колекцію". І саме тоді все почалося. Першими були родинні сорочки, рушники, горботки", – згадує вона.
Деякі експонати потрапили до неї випадково. Згодом її колекція почала поповнюватися експонатами з різних куточків України. Особливо жінка полюбляє гуцульські орнаменти.
"Мені дуже подобаються гуцульські узори – яскраві, "гарячі": жовті, оранжеві, лимонні. Такі, щоб було видно здалеку. Потім я придбала сорочку з Житомирщини, старовинний київський рушник із орнаментом, який колись був популярним серед гетьманів. Це поєднання білого й червоного – неймовірне", – каже пані Галина.
Частину речей їй дарують друзі та знайомі. У колекції є сорочки із сіл Буковини, старовинні вишиті галстуки та навіть вінчальна сорочка бабусі.
"Перед смертю бабуся дістала зі скрині сорочку свого чоловіка і вінчальну сорочку та віддала мені. Вона має орнамент Георгія Гараса – синьо-зелений, як наші Карпати", – говорить жінка.
Жінка переконана: українці навіть у складні часи намагалися зашифровувати свою ідентичність у вишивці.
"На Буковині були сорочки, де горловину вишивали у блакитно-жовтих кольорах. Люди боялися, але все одно залишали ці символи. Вишивка допомагала нам впізнавати своїх", – розповідає вона.
Сама Галина також вишиває. Першу сорочку створила у 2013 році.
"Спочатку це були сучасні орнаменти – троянди, ромашки, волошки. Потім з’явився азарт. Почала вишивати банти на великодній кошик, манжети. А далі зрозуміла: вишивка для мене – це щось набагато більше, ніж просто хобі", – каже жінка.
Сьогодні у колекції Галини Українець – десятки унікальних речей. Уже восьмий рік поспіль вона організовує виставки у Чернівцях, а торік презентувала своє зібрання у Києві.
"Для мене вишивка – це дуже ніжний і глибокий процес. Коли вишиваєш хрестики чи пришиваєш бісеринки, ніби розширюється свідомість. Моя бабуся завжди казала: "Коли я вишиваю – я мовчу і молюся". І тільки з роками я зрозуміла, що вона мала на увазі. Це своєрідна тиха медитація, арттерапія, яка допомагає зцілювати душу", – підсумовує пані Галина.
До теми
Як музей у Чернівцях підтримує митців-переселенців
Тетяна МІНАЄВА, директорка Чернівецького краєзнавчого музею, каже, що установа неодноразово співпрацювала з музеями із прифронтових міст.
Свої виставки у стінах краєзнавчого музею презентували Маріупольський краєзнавчий музей та Донецький краєзнавчий музей. До речі, з останнім музей підписав меморандум на рік.
Дитячі картини у Чернівцях презентував і Донецький художній музей.
"У нас було декілька виставок, організованих представниками цих музеїв, тому що в них доступу до колекцій немає. І вони, на жаль, наразі можуть презентувати лише виставки. До нас приїжджала художниця з Харкова та презентувала виставку "Квіти незламності" – це були розписані традиційними орнаментами гільзи, тубуси. Також співпрацюємо з центром "Я Маріуполь". У нас проводили захід до роковин трагедії у драмтеатрі, тоді нам до фонду передали його гіпсовий макет, що дуже цінно. Можливо, ми не завжди можемо самостійно вийти на таких митців, проте завжди раді співпраці", – розповідає директорка.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
