Його великий акторський шлях розпочався з ролі Гриця, а після тривалої паузи в Чернівецькому драмтеатрі він повернувся на сцену в образі герцога Орсіно. Чверть століття творив мистецтво в театрі "Голос" і виховав нове покоління артистів у студії "Ґердан".
Андрій ЦИГАНОК – у професії майже сорок років. Він свідомо відмовлявся від пропозицій інших режисерів, обираючи Чернівці. Актор переконаний: театр живе в кожному з нас.
В інтерв’ю "МБ" до Всесвітнього дня театру він розповів, чому не обрав музичну кар’єру, відмовлявся від ролей у кіно, як ішов із театру і повертався до нього, а також пригадав курйозні випадки зі сцени.
Ми зустрілися з Андрієм Михайловичем у звичному для нього місці – театрі.
Уперше він переступив його поріг у 1981 році. Згадуючи ті емоції, каже:
"Перше, що мене вразило, – зала. Я й досі вважаю: у такому театрі не може бути поганого мистецького прояву. Ти лишень заходиш – і вже хочеш іти до сцени. Нас провели через службовий вхід, вивели на сцену, відкрили пожежну завісу. Коли я побачив зал, у мене всередині все затріпотіло. Я відчув ту казку, якої ми прагнемо з дитинства. Театр – це те, що живе в кожному з нас".
Планував вступати до консерваторії
Андрій Циганок родом із Дніпропетровщини. З дитинства мріяв навчитися грати на піаніно.
"Мама сказала: "Ні, піаніно – дорога річ, обирай щось простіше. Підеш на акордеон". А тоді якраз набирали клас скрипки. Молода викладачка послухала мене під дверима і запитала: "А не хочете віддати хлопчика на скрипку?" Мама питає: "Хочеш?". Я відповів: "На піаніно не пускаєш – тоді мені все одно, хоч на барабани".
Так юний Андрій потрапив на клас скрипки. Згодом викладачка вийшла заміж і переїхала. Дисципліну нікому було викладати. Хоч через кілька місяців нового викладача і знайшли, але піаніно хлопцю все ж купили.
"Я повернувся до скрипки, а на піаніно вчився сам. Розумів, що бази бракує, тож піаністом не стану. Але все життя займаюся музикою – і вокальною, і інструментальною. На любительському рівні, звичайно, але все ж таки", – каже актор.
Після школи Андрій планував вступати до Київської консерваторії на вокал. Та випадково опинився в театральному інституті імені Карпенка-Карого.
"Подруга йшла дізнатися результати конкурсу і попросила піти з нею. Я стояв у коридорі, і до мене підійшли з анкетами – саме тривав вступ. Почитав вимоги й зрозумів, що можу все це зробити. Я не хвилювався, бо й не збирався вступати. Це була гра. Можливо, з неї і почався мій театр", – пригадує він.
Тоді Андрію Циганку сподобалася ідея стати артистом музично-драматичного театру. І, зрештою, він ним став.
Після навчання отримав кілька запрошень у різні театри, серед яких був і чернівецький.
"Коли театр приїхав на гастролі до Києва, я вирішив познайомитися. Перші вистави мене вразили. Я підписав запрошення – і так опинився в Чернівцях", – каже актор.
"Я прощався з театром"
Після інституту Андрій Циганок пропрацював у театрі лише кілька місяців – далі була служба в армії. Повернувшись, рік грав лише в масових сценах.
"У якийсь момент подумав: можливо, я помилився з професією. Коли почали ставити "У неділю рано зілля копала", на роль Гриця було троє претендентів. І раптом режисер каже: "Репетируватиме Циганок".
Закінчується процес репетиції, а пан Пивоваров, режисер, був дуже делікатною людиною. Він жодним словом ніколи не образив, але по очах бачу, – не туди. Підходить час до прем'єри, і думаю: ну все, відіграю і звільняюся з театру".
Перший показ був закритим – для колег і журналістів.
"Я подумав: Андрію, роби, що хочеш. Пам'ятаю, що літав по сцені, і в мене не було бажання на когось справити враження. Не боявся – я прощався з театром. Відпустив себе. Після вистави встає головний художник і каже: "Вітаю театр з появою нового талановитого актора". Тоді я зрозумів: щось змінилося. Відтоді майже в кожній виставі мав провідні ролі".
"Ще раз знайшов тут дім"
У 1990 році Андрій Циганок зробив перерву у роботі в драмтеатрі Кобилянської на понад чверть століття.
"Йшов тодішній художній керівник та головний режисер театру Петро Колісник. І я подумав, що іншого театру не хочу, як той, який створив він. Були спроби поїхати в різні театри, і мене там приймали. Та крапку поставив Колісник, який запропонував створити свій театр. Я навіть не роздумував, бо люблю експерименти. Насправді моє життя – це все експерименти суцільні. І цей мені сподобався", – каже актор.
Спершу з’явився приватний театр "Голос". Але оскільки не було приміщення та фінансування, команда створила ще один фольклорний театр-студію "Ґердан" при управлінні освіти.
"Тоді управління пішло на зустріч і швидко розв’язали питання. Нам запропонували приміщення. Театр "Голос" проіснував 25 років. Ми виховали ціле покоління хороших артистів в "Ґердані", чим пишаємось до сьогодні", – згадує Андрій Михайлович.
Але згодом театр "Голос" припинив діяльність.
"Потім довелося думати, де працювати далі. У Чернівцях є філармонія і театр. І, як розумієте, театр мені ближчий. Є така відома фраза "Ніколи не кажи ніколи". Тобто, коли йшов вперше, я повернувся і ще раз знайшов тут дім, в якому живе казка", – розповідає він.
"Близько мінімальних зарплат"
Цікавим фактом з біографії актора є й те, що він має звання заслуженого працівника освіти України. Про те як його отримав розповідає:
"Викладацькою діяльністю почав займатися ще до створення "Ґердану", бо працювати десь треба було, коли пішов з театру. Тоді відкрився перший ліцей, молодий завуч якого десь стажувався в Америці. І він знав, що там в багатьох навчальних закладах викладають театральне мистецтво й хотів таку ж історію. Мені це запропонували. Тому вже в "Ґердані", викладацька робота давалася легше. І, ну, очевидно, моя діяльність на посаді і директора, і викладача була успішною".
А от на питання чи мають в сучасному світі значення звання, відповідає:
"Однозначно ні. Розумієте, за людину повинні говорити не папірці, не дипломи, і не ордени, а те що вона робить. Ми ж пожинаємо плоди тих дерев, які були посаджені з радянських часів".
Проте, за його словами, єдине, за що справді варто триматися, це доплата до базової ставки.
"Особливо молоді актори, які заслуговують не те, що заслужених, – тричі народних, за результатами своєї роботи. Вони живуть на такі копійки, мені навіть соромно говорити, це близько мінімальних зарплат в Україні", – зазначає він.
"Це не моя ідея, не мій гріх"
"У радянські часи нас вчили не вірити в Бога, а в партію", – каже Андрій Михайлович.
Він пригадує: тоді було багато драматургії, яка по своїй суті фальшива. Здебільшого це були постановки "з гори".
"Я сам брав участь в таких. Багато разів об'їздив область з виставами проти бандерівців, проти Бога і ще чогось. Та це не моя ідея, не мій гріх.
Зараз можна говорити про все, що хочеш. Тобто, ми нарешті оцінили поняття свободи. І тепер це справа смаку, інтелекту, про що говорити, як до цього ставитися".
А от на питання чи подобається йому теперішній репертуар театру відповідає: "Він є різний. Принаймні, в якому я беру участь, мені подобається. А що до драматургії, в мене немає жодних претензій.
Знаю приклади, театрів, які з геніальними виставами не мали успіху. З різних причин. Тому театри мають бути різні, і любити або не любити, це справа смаку і не поганого чи хорошого, просто смаку. Вважаю, що театр потребує такого ж талановитого глядача, як і талановитого актора. Не можуть всі любити театр, розумієте? Як не можуть всі любити автівки, футбол, чи балет".
Однією з перших робіт Андрія Циганка після повернення до драмтеатру Кобилянської у 2018 році стала вистав "Зірка без імені". Нещодавно, улюблену глядачами постановку зняли з репертуару. Актор зізнається, для нього це також стало несподіванкою.
"Я просто обожнюю цю п'єсу. У нас в театрі "Голос" також вона була. До речі, там теж грав Гріга. Вистава вже мала паузу в показі, це було пов’язано з тим, що Олексій Надкерничний, один з головних виконавців, пішов на фронт. Потім її повернули. Хоч, мабуть, за цією роллю я буду тужити, бо дуже її люблю. Але зняли, то зняли, – буде щось нове", – каже він.
"Більшість акторів марить кіно"
На стандартне запитання про улюблену роль актор посміхається та не вагаючись відповідає:
"Раніше, коли ставили такі питання, я хитрував. Казав, що моя улюблена роль або та що не зіграна, або в якій я сьогодні виходжу на сцену. Але нещодавно перечитував п'єсу "Санта Крус" Макса Фріша, яка йшла колись в театрі "Голос". І зрозумів, що Пелегрин – моя улюблена роль.
І все, що я говорю про театр, стосується цього персонажа і цієї п'єси. Мені здається, що це взагалі своєрідний підручник життя. Це та роль, над якою можна працювати і працювати. За неї я дякую долі".
А от на те чи пропонували ролі у кіно, каже: "Досі пропонують".
Андрій Михайлович розповідає, що мав колись досвід зйомок, про те фільм не завершили, через брак фінансування. Він зізнається, що попри чудову команду, сам процес не сподобався:
"Просто я не можу це порівняти з театром. Театр – це життя. Ти виходиш на сцену і проживаєш нове кожен раз, граючи в одну й ту ж роль.
А от зняття епізодами – тут пройди три кроки, поверни голову, зафіксуй, тебе камера зняла, дуже добре, – не для мене.
Були випадки, коли десь бачили у Ютубі уривки з моїх виступів, телефонували зі словами: "Проб не треба, ми вас затверджуємо". А я обривав, кажу, вибачте, мене кіно не цікавить. Пам'ятаю цю паузу на іншому кінці. Більшість акторів марять кіно. Це також одна зі сторін нашої професії, просто вона мене не цікавить, і все", – пояснює він.
"Вибач, зараз штани переодягну"
На прохання пригадати найбільш курйозні ситуації, що траплялися з ним на сцені, не вагаючись, Андрій Циганок видає кілька: "Якось у виставі мене мали застрелити, але пістолет не спрацював. Раз, другий… А я стою живий. Довелося "вмирати" від інфаркту. Тоді це був жах, а зараз смішно".
Ще один випадок стався перед драматичною сценою: "У мене розірвалися штани. Я розумів: якщо глядач це побачить, то сцена самогубства стане комедією. Тому просто втік за куліси переодягнутися. Якби був чемпіонат зі швидкісного переодягання, я б виграв! Партнерка залишилася на сцені сама, а мій герой, який має от-от померти, раптом кудись зник. Але ж я не міг сказати партнерці: "Вибач, зараз штани переодягну".
Проте найбільш курйозні ситуації трапилися в одній з перших постановок актора "В неділю рано зілля копала".
"Наша друга зустріч з Тетянкою, я вибігаю: "Тетянко, Тетянко, де ти?" І вона вибігає навпроти. А там у декорації був довгий та високий пандус. І в кінці – місток, в якому центральна частина на тросах опустилась.
Так красиво, Тетянка заходила на той місток, він опускався, і вона ніби тонула в річці. І вона вибігає: "Грицю, я тут". А місток не закріпили й моя Тетяна падає в прірву. Єдине, що вона встигла вчепитися пальцями за платформу, добре, що не поранилася. Вже не пам'ятаю, як ми виходили з тієї ситуації".
В цій же виставі трапилася й інша форс-мажорна ситуація, коли була сцена зустрічі з Насткою. Цей самий пандус, а все будується навколо сопілки.
"Була драбина, оскільки це пандус, для того, щоб драбина стала, одна ніжка довша, інша коротша. На довшій були такі кілки, а в пандуса дірки, куди я міг поставити, інакше б драбина просто на такому схилі не стояла.
Перед виставою завжди перевіряв, де ці дірки. Це ж секунда: я маю схопити драбину, а вона важка з натурального дерева, вставити ніжки, розтягти, вилізти і під горою сцени, в драпірованій сітці знайти ще одну сопілку. І от я все перевірив, знайшов ті дірки, а сітка їздить десь не так, її закріпили.
Ну я вибігаю, хапаю драбину і не можу знайти ті кілки. Тобто все, драбина не стоїть. Далі також не знаю, де сопілка, а вся сцена на ній побудована. Настку тоді грала, нинішня головна режисерка театру Людмила Скрипка. Кажу: "Люда, тримай!".
Драбина важить півтони, розумієте, плюс Люда тримає цю драбину. А вона була така худесенька-худесенька. Я лізу нагору, шукаю цю сопілку. Моя вага ніколи не була легенька, і плюс драбина, маленька Люда, яка тримає як атлант, знаєте, цю драбину.
Я знаходжу ту сопілку, і розумію, що секунда, і Люда впаде, зверху буде драбина, і я з сопілкою. І я стрибаю вниз подіума. Не знаю, як не вбився. Ми й до сьогодні з Людою згадуємо цю історію як одну з найсмішніших", – сміючись пригадує актор.
Нині ж Андрій Циганок готується до прем'єри вистави "Солодка Даруся". Там ми побачимо його у ролі Дідушенка.
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
