Фото з фб-сторінки Оксани Драчковської
У Чернівцях відбувся поетичний вечір письменниці Оксани Драчковської. Вона вже кілька років мешкає в Польщі, проте за змоги навідується до Чернівців.
Про життя в Польщі, тамтешні настрої щодо України та з якими труднощами доводиться стикатися, літераторка розповіла molbuk.ua
"Треба самим про себе подбати"
– Оксано, що стало поштовхом для переїзду до Польщі?
– У березні виповниться вже чотири роки, як ми із сином виїхали. Переїзд був логічним у нашій ситуації. Багато років наша родина була розділена і пов’язана з Польщею. Старший син уже 11 років там. Закінчив школу, навчається і працює. Чоловік також давно до Польщі поїхав.
Ми призвичаїлися жити у двох країнах. Та коли, як кажуть поляки, вибухнула війна, чоловік, дбаючи про нашу безпеку, покликав нас до себе. Я, зрештою, погодилася. Бо зрозуміла, що з такою дитиною, як моя (син Оксани Назар із народження є дитиною з інвалідністю, пересувається на колісному кріслі – ред.) нам буде важко виживати.
Певний час я була членом виконкому Чернівецької міськради. Коли почалася війна, під час засідання порушила питання про тих чернівчан, які не можуть самостійно пересуватися. Адже люди з важкою інвалідністю у разі загрози обстрілів навіть не можуть спуститись у сховища – під час тривоги вимикали ліфти. Тобто вони просто чекають: прилетить чи не прилетить. Відповідь від керівництва міста була такою, що я одразу зрозуміла: нашою долею ніхто перейматися не збирається, треба самим про себе подбати. Це найбільшою мірою вплинуло на моє рішення виїхати.
Фото з фб-сторінки Оксани Драчковської
– Як у Польщі з інклюзивністю?
– Не ідеально, але добре. Навідавшись до Чернівців цього разу, я покаталася громадським транспортом і зрозуміла, що ми поки що не можемо повертатися. Так, уже краще: з’явилися низькопідлогові автобуси, тролейбуси зі спеціальними місцями для колісного крісла. Але який сенс у цьому, якщо майже ніхто з водіїв не паркується біля бордюра?
У Польщі зовсім інакше. Водії дуже відповідально ставляться до паркування на зупинках. Там величезні можливості для пересування. Ми можемо сісти в міський автобус і їхати всією Катовіцькою агломерацією, де живемо. Те саме стосується й залізниці. Із потягами на далекі відстані є певні проблеми. А от електрички, особливо ті, що на приміських маршрутах, – просто краса. Доступність із перону, заїжджаєш без проблем на колісному кріслі, є спеціальні місця, вбиральні. Для мого сина це все дуже важливо, бо він із тих людей з інвалідністю, які не хочуть сидіти вдома в чотирьох стінах.
"Дуже не вистачає культурного життя"
– Є щось таке, що у вас було в Україні, а там бракує?
– Бракує товариства. Нелегко завести друзів у чужій країні. Є гарні товариські контакти із вчителями Назарчика, які приходять до нас додому. Однак це не можна назвати дружбою.
Дуже не вистачає культурного життя. У Чернівцях я ходила до філармонії на кожен концерт, який подобався. У Польщі ж мистецтво дорого коштує. Неподалік від нас розташована Сілезька опера. І я, щиро кажучи, можу собі дозволити одну виставу на сезон.
Та найбільша трудність – це наша невизначеність, нестабільність і постійне, безкінечне очікування. Дуже важка бюрократія, справи з різними документами, дозволами вирішуються надзвичайно повільно. І це найважче, бо виснажує психологічно. До речі, Польща мене трохи навчила терпіння, бо раніше я була дуже нетерплячою. А там нікуди не дінешся, мусиш виховувати в собі вміння чекати.
Ще я ніяк не можу пристосуватися до того, що в неділю завжди все зачинено. Полякам і самим це не подобається.
Фото molbuk.ua
"На ненависті добре будується політичний капітал"
– Як гадаєте, чому змінилося ставлення поляків до українців?
– Коли ми тільки приїхали, у мене й самої виникло дещо неприємне відчуття від того, що України забагато в інформаційному просторі Польщі. Я вже тоді хвилювалася, що з цим можуть переборщити, і ми матимемо згодом проблеми. Так і вийшло. Певна втома від нашої активної присутності настала.
Але вирішальну роль зіграли політики. Ні для кого не секрет, що зараз у світовій політиці відбувся поворот праворуч.
– Чого лише вартий Трамп...
– До речі, він є однією з причин того, що ми зараз маємо в Польщі. Вважаю, якби не переміг Трамп, то не переміг би також Кароль Навроцький (чинний президент Польщі – ред.). Трамп особисто висловлював йому підтримку, польські громадяни в США дали багато голосів за нього. Гадаю, могло бути інакше. Бо перевага Навроцького над Рафалом Тшасковським (мер Варшави, кандидат у президенти Польщі в 2020 та 2025 роках – ред.) була настільки мізерною, що точилося багато розмов про фальсифікацію. Та річ не тільки в Навроцькому. Є праворадикальні партії, які набирають сили. І на парламентських виборах вони набрали досить багато голосів, і на президентських. І якщо добре придивитися, то видно, як за ними стирчать вуха Кремля.
– Чому люди голосують за них?
– Як виявилося, на людських страхах, на ненависті досить добре будується політичний капітал. Соціальні мережі стали тим майданчиком, де свобода слова перетворилася на свободу ображати, принижувати, ненавидіти. Те саме й з українською темою.
І ще один дуже важливий чинник – прихована російська пропаганда в соцмережах. Варто відкрити будь-який паблік, де фігурує якась українська тема, і подивитися, що під ним робиться. Радісні смайлики під трагічними новинами про загибель дорослих, дітей... А ще десятки коментарів ніби від поляків, де написано, як вони ненавидять українців, як їм байдуже до України. У кожному другому такому коментарі буде згадка про Волинь. Якщо придивитися, то 90 відсотків цих аккаунтів порожні.
– Чи можна сказати, що українці своєю поведінкою часом самі викликають негативне ставлення до себе?
– Я із цією тезою не погоджуюся. Українці поводяться за кордоном так, як і в Україні – залежно від рівня культури, виховання, освіти.
Якщо людина здатна вчитися, вбирати місцеві культурні коди, вона дуже швидко зорієнтується. Ось я, наприклад, теж не все одразу зрозуміла. Теж іноді поводилася так, що це викликало нерозуміння в місцевих. Скажімо, у них вважається дуже неввічливим когось підганяти, виявляти нетерпіння. А я ще досі таким грішу, буває.
Загалом же українці та поляки ментально дуже схожі. У нас є спільні прислів’я, приказки, спільні анекдоти. А коли народи розуміють гумор одне одного, це вже свідчить про те, що вони близькі.
З досьє "МБ"
Фото з фб-сторінки О. Драчковської
Оксана Драчковська народилася 5 лютого 1971 року в селищі Глибока. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.
Працювала в газетах і на телебаченні: редакторкою відділу в "МБ", репортеркою програми "Вікна" телеканалу СТБ.
2009 року вийшла її перша повість "Нянька/Ненька", яку визначили як жанр "заробітчанської прози".
У 2015 році світ побачив роман "Зілля". У 2023-му – роман в оповіданнях "Основи гардеробу". У 2018-му письменниця отримала відзнаку "Коронації слова" за казку "Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама" як найкраще інклюзивне оповідання.
Книжки Оксани про Зайчика-Нестрибайчика перекладена німецькою і польською мовами.
Фото з фб-сторінки О. Драчковської
Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram
