Фото надав Іван Бабій
Cержант Іван Бабій із Буковини на війні ще з 2016 року. Він пройшов найгарячіші точки АТО у складі 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".
Після трирічної перерви, із початком повномасштабної війни, повернувся до лав війська. Зараз він заступник командира бойової машини, навідник-оператор 108 окремого гірсько-штурмового батальйону легендарної "десятки". Нагороджений відзнакою командира батальйону "Завжди на висоті".
Про це ідеться у публікації "МБ" від 7 серпня, пише molbuk.ua
Розписали у РАЦСі без нареченого
Іванові – 29 років. Військовий шлях розпочав ще у 18. Закінчив школу, училище, підписав контракт. На початку 2016 року був зарахований до військової частини. Відслужив, через три роки звільнився. Та насолоджуватися мирним життям довелося недовго. Працював у Чернівцях касиром на заправці. Там познайомився з вродливою дівчиною-товарознавицею. Почали зустрічатися.
Одружилися вже під час повномасштабної війни. Зрозуміли: далі відкладати нікуди. Після звільнення Київщини, у якому відважний "Едельвейс" брав активну участь, закохані розписалися. Точніше, на розписі була лише наречена: через важливі справи на службі Іван не зміг прийти.
"Дружина жартує, що в неї на мене є документ, а у мене на неї нема, – усміхається військовий. – Мріємо після перемоги влаштувати пишне весілля на все село. А також створити велику родину".
"Собаки попереджали нас про обстріли"
Дружина воїна теж багато пережила. Її рідне місто Лиман на Донеччині двічі було окуповане російськими військами. Дівчина виїхала звідти на Буковину ще перед першою окупацією, у 2014 році. Під час війни вона втратила матір і брата. На Донеччині в неї вже практично нікого не залишилося.
Нещодавно чоловік Іван забрав звідти кота Басю. До Чернівців відтоді ще не мав змоги навідатися, тож так і возить із собою. Кіт уже став йому рідним.
"Бася пережив окупацію, я забрав його з квартири дружини в Лимані. Уже настільки звик до нього, що жаль розлучатися. Певне, буде зі мною до кінця. Поки спека, Бася цілими днями спить у затінку. Надвечір прийде, понявчить, ляже поряд і починає лапками масажувати мені живіт. Випросить їсти і далі спить. Щоправда, дуже боїться різких звуків", – каже Іван Бабій.
Тварини на фронті стають вірними помічниками, провадить захисник.
"Ще в АТО у нас на позиції були двоє собак. За хвилину до обстрілів вони забігали у бліндаж. Ми спочатку не могли збагнути їхньої поведінки. Пізніше зрозуміли: щойно собаки тікають у бліндаж, нам треба бігти в укриття", – згадує чоловік.
"Кожен штурм ворога закінчується невдало"
Позивний Івана – Пух.
"Це, – пояснює, – я ще коли служив в АТО, зробив татуювання у формі панди кунг-фу. Мені через це хотіли дати позивний Панда, та я вирішив, нехай краще Пух. Бо на війні в будь-якому випадку треба мати позивний. То краще самому вигадати, інакше тобі можуть придумати таке, що не сподобається".
Іван Бабій на війні вже сім років. За цей час усілякого набачився. Звик до звуків вибухів, прильотів. Скільки отримав контузій, уже й не рахує. "Нічого, відлежався, прокапався – і далі до служби", – каже бадьоро.
Зараз їхній підрозділ – на Донеччині. Свій напрямок тримає успішно.
"Росіяни постійно шукають у нас слабкі місця. Але кожен їхній штурм – це невдача. Нам складно, але ми тримаємося. Серед нас – військові ще з 2022 і навіть із 2016 років. Це мотивовані, досвідчені, надійні бійці. Розуміємо одне одного із пів погляду. Новеньких постійно навчаємо, і невдовзі вони стають важливою частиною команди. На щастя, ще є патріоти, які прагнуть захищати країну, не ховаються. Правда, їх менше й менше..." – зітхає військовий.
Окрім живої сили, найбільша потреба – у дронах.
"На жаль, це зараз розхідний матеріал, якого ніколи багато не буває, але який дуже потрібен. Бо саме дрони знищують ворога разом із його технікою ще на підходах до позицій", – пояснює.
"Що глибше вкопаний, то довше проживеш"
Сучасна війна відрізняється від АТО, зауважує Іван. Змінилося практично все.
"Нинішня війна набагато страшніша. Та й військові стали досвідченішими – і наші, і вороги. Щодня використовується щось нове. У часи АТО тривала здебільшого окопна війна, не було таких активних штурмів, ще рідко застосовували мавіки. Здебільшого залучали людей. Нині – війна дронів, сучасних технологій. Та все одно, як і раніше, без людської сили ніяк: там, де спочатку не стане нога піхотинця, техніки не буде. Кажу вам як піхотинець", – усміхається.
За роки служби Іван засвоїв одне з головних правил війни: що глибше вкопаний, то довше проживеш.
"Часом навіть три міліметри нижче рівня землі можуть врятувати від осколків", – зауважує співрозмовник.
А загалом, каже, життя таке, що ніхто не знає, коли воно обірветься.
"Коли йшов до війська, мама плакала, просила залишитися. На що я відповів: "Мамо, не плачте. Як мене має знайти, то й у ложці води знайде". Хоча, звісно, береженого Бог береже. Зараз батьки і дружина вже змирилися, терпляче чекають удома. Я б і сам хотів до родинного затишку. Усі ми хочемо. Але ж не можемо дружно кинути все і порозходитися. Бо тоді вже завтра ворог буде в наших рідних краях. Тому, як би не було важко, а служитиму, поки зможу.
Лишень закликаю співвітчизників не забувати про війну. Підтримувати воїнів, самим навчатися основ домедичної допомоги, стрільби, долучатися до ЗСУ. На жаль, війна зачепить кожного. І треба бути готовими до цього".
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
