Для нашої країни рік "Євромайдану" став дуже насиченим на події. Для багатьох людей він став доленосним у прямому розумінні цього слова. Хтось із звичайного сільського жителя став народним депутатом, як от Михайло Гаврилюк, хтось здобув нові військові знання і зараз воює на Сході, для когось відкрились нові перспективи, а хтось, на жаль, втратив близьких людей. Євромайдан вплинув також і на моє життя. Тоді я вперше спробував себе в ролі журналіста. І зараз уже не уявляю своє життя без цього.
Масові акції протесту почались ще 21 листопада. Але дух справжнього Майдану я відчув уже в неділю, першого грудня в Києві. Напередодні у нас був робочий день, бо почали відпрацьовувати наперед, щоб збільшити новорічні вихідні. Перше, що зробив, прийшовши на роботу - зайшов в Інтернет. Почав читати і дивитись те, що сталось у ніч з 29 на 30 листопада. Обурення закипало.
На мобільний подзвонив знайомий журналіст.
- Привіт, що робиш?
- Та, на роботі сиджу. Дивлюся на ці жахіття.
- Їдеш у Київ?
- Ще не думав, а ти їдеш?
- Так, ми від редакції сьогодні увечері виїжджаємо. Якшо хочеш, їдь з нами.
- Їду. Скоро зайду.
Пам’ятаю, що тоді ми між собою багато не говорили. Всі збирались їхати в Київ. Але не знали, що може нас там чекати. Кадри із закривавленим фотографом та істеричні крики молодих дівчат на відео з розгону студентського Євромайдану постійно були в голові. Тоді мені редакція в пришвидшеному темпі зробила посвідчення журналіста. Я навіть не міг уявити, що буду ним користуватись досі…
Вже в поїзді зустріли багатьох буковинців, які їхали в столицю на мітинг. По дорозі поїзд наповнювався все більшою кількістю людей.
- Як тільки зранку побачив ті кадри розгону дітей на Майдані, побіг на автовокзал і взяв квиток до Києва, - поділився з нами вже не молодий дядько із Тернополя. - Не знаю, що там на нас чекає, але сидіти вдома після цього я не міг.
Перед початком велелюдного мітингу у парку Шевченка зник мобільний зв’язок. Тому я примудрився на кілька годин загубити своїх новоспечених колег. Але то був час, коли я вперше по-справжньому відчув себе журналістом. Можливо, присутність захованого в кишеню посвідчення так на мене вплинула. Бо я увесь мітинг намагався побувати у всіх куточках широченної колони людей. Хотів побачити якомога більше. Боявся пропустити щось важливе.
І багато бачив. Бачив як захоплювали КМДА, розбили кілька вікон, виламали двері. Бачив, як після втечі з Майдану бійців внутрішніх військ недобудовану центральну "йолку" почали розбирати на барикади, а перші сміливці забирались на самий верх і вішали прапори. Люди обурювались, що партійні прапори спочатку висіли вище від прапорів України та Євросоюзу. Почали кричати на тих, хто нагорі каркасу ялинки. Потім цю несправедливість виправили. Трохи пізніше я бачив групу людей в куртках із написом ОО "Батьківщина", які керували захопленням будинку профспілок. Пам’ятаю, що дуже боявся, щоб вони не виявились провокаторами. То був час, коли більше за "Беркут" боялись цих "жахливих" провокаторів. Бо ніхто не знав які вони.
Коли ми повертались до Чернівців, у всіх був піднесений настрій. Бо народ піднявся боротися за свою свободу. І найщиріше побажання того вечора, яке я почув від свого друга, було: "Аби не стишилось". Не стихає й досі…
