Нинішня ситуація наочно доводить, що досі недемонтована система рад радянського періоду ввійшла у глибоке протиріччя із новою системою економічних та політичних відносин. У радянський час ради були задумані, як органи імітації народовладдя. Депутати обиралися на безальтернативній основі і представляли для статистики різні соціальні прошарки. Стільки-то інтелігенції, робітників, молоді, необхідний відсоток жінок – все наперед визначалось у райкомі партії. Там же готувалися всі рішення, а депутати лише збиралися не дуже часто на сесії, аби одностайно за них проголосувати. Нині ж ради нагадують закриті акціонерні товариства, де депутати представляють не інтереси громади, а піарять себе, свої партії та вирішують особисті справи. Хоча по суті міськрада має займатися стратегією розвитку міста, тобто ще за Афінською хартією 1934 року вирішувати чотири основні функції – дбати за робочі місця, забезпечувати умовами для будівництва житла, забезпечувати місто комунікаціями (транспорт, зв’язок, інженерні мережі) та створювати умови для повноцінного відпочинку та здорових умов життя.
Чому ж так не відбувається? Причин багато. Низька загальна політична культура населення, недосконале виборче законодавство, відсутність досвіду багатопартійного співіснування призводить до того, що партії не розробляють конкретних програм із вдосконалення надання широкого спектру послуг населенню, своїм громадянам на період своєї каденції, а займаються дешевим популізмом, політиканством, політичними інтригами, намаганням очолити бюджетні потоки, вибити преференції для свого бізнесу та лобіюванням тих бізнесових структур, які їх привели до влади.
Чи існують якісь виходи із такої ситуації? Звичайно ж існують. Нам потрібно швидше переходити до моделей самоврядування, які існують у цивілізованому світі. У нас воюють за призначення членів міськвиконкому, а у розвинутих державах взагалі не існує такого органу, чи неймовірної кількості заступників мера. Адже це чисто радянська система. Світ не знає житлово-комунальних департаментів, роздутих управлінь освіти, культури, охорони здоров’я. Коли зараз таке популярне слово децентралізація так часто використовують, то це повинно насамперед захопити і дерегуляцію та децентралізацію у сфері міського менеджменту. Що таке відносини влади та громади? Це повноцінне надання жителям міста необхідних їм послуг. Чим менше різних надбудов та зайвих структур – тим ці послуги надаються швидше, ефективніше та дешевше.
Давайте розглянемо два таких приклади. Хіба управління освіти надає послугу навчання дітей? Ні. То, можливо, замість сотні чиновників платити більшу зарплату кращим вчителям. Директори шкіл, об’єднання педагогів із предметів, батьківські комітети при школах, громадська шкільна рада із фахівців та відповідна постійна комісія при міській раді спроможні вирішувати всі поточні питання.
Хіба не є рудиментом те, що людина на власній приватній землі та в приватному будинку просить дозвіл на добудову санвузла. Чому міська рада бере на себе право обмежувати конституційні права громадян на покращення житлових умов? Хіба не достатньо замінити дозвільну систему на реєстраційну. Людина приносить виконану ліцензованою фірмою чи особою проектну документацію, і відповідна структура лише реєструє та контролює ці зміни на відповідність державним будівельним нормам та правилам. Таких прикладів можна наводити безліч.
Як же так зробити, аби від виборів до виборів якісний склад депутатів покращувався?
Нам треба забезпечити варіантність форм місцевого самоврядування. Кожна громада самостійно має право обирати собі організаційні форми місцевого управління. Адже міста різні за розмірами, кількістю населення, традиціями, тож не розумно все зводити до єдиного знаменника. Особисто я вважав би доцільним обирати не просто раду, а рейтинговим голосуванням членів постійних комісій. Наприклад, у місті є дев’ять комісій: з питань бюджету, освіти, охорони здоров’я тощо. Кожна комісія із п’яти осіб. Тож партії висувають не просто гарних хлопців, а фахівців у тій чи іншій галузі. Люди ж обирають тих, хто запропонує кращу програму з цього напрямку. Також у кожній комісії повинні бути два-три фахівці, які допомагатимуть депутатам готувати кваліфіковані рішення. Також досить цікавою може бути форма представницьких зборів. Ділимо місто на 40-45 мікрорайонів, де діють органи самоорганізації населення. Тож практично, обираючи голову цього об’єднання, виборці обирають свого представника у раді. Ця людина конкретно представляє свій мікрорайон та несе відповідальність за стан справ у ньому. Вона повинна також отримувати незначні кошти за виконання громадського навантаження.
