Протягом десяти днів гостювала в мами в Польщі. Мені стало цікаво, що ж наші заробітчани думають про політичну ситуацію в Україні та й загалом про економічний стан нашої держави.
Це був день католицького Різдва. До мами прийшли гості, ми накрили гарний стіл. Дочекалася моменту, коли в людей порозв’язуються язики, і вони зможуть говорити все, що думають. Тож приблизно через годину запитую:
"В Україну не хочете?"
Тут відповіді розділилися.
"Так, хочу. На мене там чекає мій маленький синок, але де в нас гроші можна заробити для того, щоби поставити дитину на ноги? Все дороге: їжа, комуналка, різні гуртки для малого… Мушу на поляків горбатитися", – каже молода жінка на ім’я Тетяна.
Чисто по-людськи мені стало дуже шкода її. Потім я дізналася, що в неї є вища юридична освіта.
"А чому не працюєте за спеціальністю?" – запитала я.
"Бо не склалося…" – відповіла Таня.
До розмови долучився ще один чоловік.
"А от я не хочу додому, в нас президент комік, розвалив державу, ціни підняв до небес! Тут на 150 злотих забиваю холодильник і маю постійну роботу! А вдома, що? Працювати лиш для того, щоби купити їжу? Та і з цими карантинами… Тут, коли був карантин, шеф забезпечував продуктами, а вдома такого не було", – каже чоловік.
"Але вдома є вдома… Там ми – як люди, а тут поляки на нас дивляться звисока", – каже моя мама.
Сперечатися я не хотіла, бо неодноразово переконалася в тому, що в кожного своя правда.
У Польщі не працювала, тому не знаю, як там нашим заробітчанам. Та все ж для наших сільських мешканців, для яких немає жодної роботи, заробітчанство – це чи не єдиний вихід.
